Він натикав номер, що складався з півтора десятка чисел. Перші два рази збився, потім ще тричі не проходив сигнал.
Знудившись, Капітан Флінт перелетів до вогнетривкої шафи і, мавпуючи, взявся так само тицяти дзьобом у кнопки кодового замка.
З шостої спроби Фандорін нарешті прорвався. В готелі відповіли «just a moment, sir»[47]. Секунду потому дружина закричала в слухавку:
— Так, так! Слухаю! Ну. що там трапилося? Я божеволію!
Микола Олександрович зніяковів. Звісно, з інтуїцією в Алтин усе добре, але не настільки ж! Її голос тремтів, готовий зірватися на ридання. Така істеричність була зовсім не властивою залізній леді.
— Та нічого ще не трапилося, заспокойся, — сказав він, відразу доступаючись усіма позиціями. — Бував я в халепах і крутіших, ніж ця…
Він хотів додати, що в будь-якому разі розбиратися з претензіями компаньйонів буде тітка, нікуди вона не подінеться, а сам думав: звідки Алтин про все дізналася?
Але дружина сказала дещо, що загнало магістра в глухий кут:
— Ніко, це ти?
— А… Хто ж іще? Хіба ти чекала дзвінка від когось іншого?
Замість відповіді вона заплакала. Це вже було зовсім ні на що не схоже.
— Та що сталося? — запитав тепер уже він.
— … Діти зникли… Обоє… Я приймала душ. Виходжу — їх немає. Чекаю — не з’являються. Я на ресепшн. Кажуть, спочатку пішов «юний містер», а потім «юна леді». Окремо!
— Давно?
— Чотири години тому. З чвертю…
У трубці щось загуркотіло, неначе там була стрілянина.
— Господи, Алтин, що у тебе за звуки?
— Це не в мене. Це у них. Свято якесь чи карнавал. Петарди, ракети, я не знаю… — завила вона.
За всі роки спільного життя він не бачив (точніше, не чув) її в такому стані.
— Що з тобою? Геля з Ластиком просто пішли подивитися на свято і забули про час. Вони ж діти! Ти сама жалілася, що вони поводяться, немов маленькі старички. А тут екзотика, свято-яке-завжди-з-тобою, — вихопилося у Нікі щось хемінгвеєвське (певно, під впливом Фреддо). — Ми для цього їх сюди і вивезли, щоб вони збадьорилися, ожили. Тобі нема через що перейматися. Барбадос — цілком безпечний острів.