— Ясна річ, — швидко підтвердив Делоні. — Правда, міс Борсхед?

Хлопець кинув погляд угору, знизав плечима:

— Ну. Тільки чого туди лізти? Був я там уже. Плита там із мореного дуба, він у воді не гниє.

— Плита? Навіщо?

— А я звідкіль знаю? Стара, гладенька. Водою її всю відполірувало. А більше там нічого нема.

— От який у мене хлопчина. — Фреддо любовно потріпав сина по загривку. — Він з альпенштоком тут усі скелі облазив.

— Я маю подивитися сам. — Ніколас знову взяв бінокль, намагаючись зметикувати, для чого іспанцям знадобилося щось будувати під водоспадом.

Можна було, звісно, припустити, що у ті часи потоку ще не було, однак, за словами Мільйона, у записках королівського писаря згадується саме водоспад… Ймовірно, його якось використовували для промивання руди — от і все. Але іншого приводу зволікати магістр не бачив.

— Зможу я туди піднятися?

Юний Джордан скептично оглянув його не надто широкі плечі.

— Навряд. Спуститися — ще якось. Згори, зі схилу. Але туди довго добиратися.

— Це пусте, — швидко сказав Ніколас. — Якщо треба, значить треба.

Фреддо жував незапалену сигарилью.

— Ось що, синку, — запропонував він. — Ти сам піднімешся, заб'єш штир просто крізь воду, так? Припасуєш шків, так? Пустиш трос, причепимо підйомне крісло, так? Товариш Карков сяде, і ми його ррраз — піднімемо. З комфортом, за бізнес-класом.

На жаль, ідея була гарна. Єдине, що зміг заперечити Фандорін:

— Ви що ж, збираєтеся піднімати мене крізь крижану воду?

— Вона не крижана. Тут, у горах, льодовиків немає, висота не та. Перевірте самі.

Ніка вмочив руку в червонувато-коричневу, непрозору воду, що спадала згори. Вона, дійсно, була не надто холодною.

— Промокнете — перевдягнемо, — підбадьорив його Філ і прошепотів: — Згадайте, що поставлено на карту.

Відважна тітка сказала: