Тітка поводилася наче голубка. Сиділа під парасолькою і дивилася на племінника лагідним винуватим поглядом. Переживала.

— Ну, завтра, так завтра, — легко погодився Фреддо. — Отже, планується ще один день роботи? Без проблем. Бувайте, науковці. Ми пішли.

— Якого біса? — прошипів Делоні.

Ніколас підняв пальця: терпіння.

Кроки стишилися за рогом, але він зачекав ще хвилину-дві.

— А ось якого, — з загадковим виглядом сказав магістр, знову спускаючись до ями. — Показую фокус. І прошу вас, містере Міньйон, засвідчити, що наша сторона свої зобов’язання виконала.

Він пройшов по воді, зробив крок під струмені водоспаду і ефектно зник.

Прикро тільки, не чув, як охнули інші.

У печері

У печері

Спочатку Микола Олександрович зовсім нічого не побачив. Він покліпав, змахнув з обличчя вологу.

Спереду був суцільний морок. Ззовні нерозбірливо долітали крики, причому виокремлювався високий голос міс Борсхед. Потім пролунав плескіт, на напівпрозорій портьєрі з спадаючої води виник силует. З кректанням і фурканням крізь водоспад ліз Делоні.

— Ніку, що це?! — загорлав він. — Сховок! Ми зробили це! Вау! «Вау-вау-вау!!!» — загуло у чорному просторі.

— Ми в печері, — крикнув Фандорін. «Печері-чері-чері!!!»

— Зараз подивимось.

З кишені своєї водонепроникної куртки Філ витяг ліхтар. Промінь розітнув морок, пробіг нерівним склепом, що плавним конусом ішов угору; праворуч, доволі близько, йшла глуха стіна, під якою валялося каміння; спереду і зліва печера розширювалася і заглиблювалася — кінця не було видно.

— Що це? — Ніколас схопив джерсійця за рукав. — Світіть на землю!

У кам'яній підлозі зяяли отвори. Він були розташовані у правильному шаховому порядку, пробиті на однаковій відстані один від одного.