У кав’ярні «У старого вепра» збирались козаки колишнього полку Чорних Запорожців, до яких мав честь належати і я.

…Тоді, у такому далекому 1920 році, мене відправили від нашого повстанського загону встановити зв’язок із будь — якою частиною українського регулярного війська, що знову наближалося до Києва. Мені пощастило: перші вершники, які заскочили до хутора, де я ночував, мали на папахах довгі чорні шлики, а не зірки. Вигляд у мене був далеко не такий войовничий, як у цих запеклих кіннотників, що немов виринули з гайдамацько — гетьманських часів, щоб довоювати свої вічні війни. Навряд чи моя стара студентська шинель, почорніла від двох років повстанського життя у прикиївських ярах, окуляри з луснутими скельцями та класичний обріз із трьома набоями могли викликати належну повагу з боку вояків, кожен з яких мав на собі зброї, достатньої для екіпіровки цілого ескадрону. Але сотник у черкесці, з гігантським маузером у дерев’яній кобурі на поясі, чомусь вирішив, що для певного колориту в його загоні якраз не вистачає моєї худорлявої постаті. Тим більше, що той досвід, який набув з тих часів, як відправився захищати країну із дивною назвою УеНеР, дозволив мені й серед Чорних Запорожців не пасти задніх. Таким чином, півроку кар’єри в полку з таким містичним найменуванням надав мені впевненого статусу ветерана і, відповідно, право слухати (чим я користувався, як міг) і бути почутим (чим ніколи не намагався скористатися).

Який би вигляд мала історія нещодавніх українських війн, якби її склали за тими нескінченними розповідями в чеських кав’ярнях! Плани битв, стратегічні й геополітичні розрахунки, дивні розповіді та епічні сюжети щодня лунали за столами, марно очікуючи пера Шекспіра! Але те, що я почув навесні 1926 року, назавжди змінило всі мої уявлення про минуле моєї далекої Батьківщини…

Я давно помітив досить кремезного, але, у той же час, вишуканого чоловіка, який декілька місяців щовечора заходив до нашої кав’ярні. Він сідав за столик недалеко від нашого товариства, але ближче познайомитися з нами не намагався, завжди залишаючись на самоті. Те, що він — однин із наших, можна було помітити відразу. І все ж відрізнявся від інших ветеранів, скоріше за все, замисленим поглядом, спрямованим кудись крізь стіни із гравюрами й губився десь у хащах безжальних спогадів. Іноді цей чоловік з’являвся в інших кав’ярнях, де збиралися вояки Армії. Його замкнутість та мовчазна поведінка могли здаватися підозрілими, але я навіть не допускав думки, що це агент ГПУ — занадто сильно наше спільне військове минуле володіло цією людиною.