Як уже сказав, випадок допоміг нам познайомитися. У той вечір усі були надзвичайно пригнічені — звістка про загибель Отамана немов довела те, що кожний розумів, але сподівався, що помиляється, — повернення колишніх часів неможливе. Ми всі немов водночас стали мудрими й сумними старцями. Зрозуміли, хто ми є насправді — чомусь врятовані, поступово розсіяні по світу, ми вже ніколи не зможемо повернути собі право йти в кінній атаці на бронепотяги, ніколи не будемо, надіславши останній гарматний снаряд в наступаючу кавалерію, хапатися за тесаки й гинути під копитами, не будемо виходити з холодноярських лісів вистежувати продзагони, ми вже не будемо!

У цей час до кав’ярні зайшов якийсь підпилий панок, не помічений нашими ветеранами, які стримано обговорювали те, що відбулося в Парижі. Несподівано ми почули, як зі стійки пролунало:

— За ваше здоровье, господа! Кажется, вы лишились главаря своей банды?

Якби до кав’ярні вдерлася вся Червона армія на чолі із Троцьким, ми б сприйняли це набагато спокійніше. Тим часом панок, зухвало вирячивши очі, дивився на нас, піднісши спустошену чарку з горілкою. Хто це був — украй нажлоктаний емігрант, якийсь колишній «титулярный советник», а в еміграції комівояжер, провокатор, агент ГПУ, а скоріше і те і друге, — уже не мало значення. Українські ветерани почали поволі підводитися.

Першим біля панка опинився мій колишній командир, сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, нині студент Української Сільськогосподарської Академії.

— За здоров’я, кажеш, собачий сину?

— А що, хлопці, пом’янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.

З — за чиєїсь спини я побачив, як обличчя «титулярного советника» поступово змінює колір із бурякового на попелястий. Зважаючи на багатозначну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина — і панок розлетиться на такі дрібні частини, які не знайде все ГПУ і ВЧК разом узяті.

— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж із Будьоним!

Немов холодний дощ упав із стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Усі озирнулися — незнайомець усе так же нерухомо сидів за столиком перед кухлем пива й дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно й за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля й нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, — два десятки ветеранів Армії, яка кинула колись зухвалий виклик усьому ворожому світові, збираються мститися напівмертвому з переляку п’яниці.