Тільки впертий Кожух, який усі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розвернув уже абсолютно тверезого панка й могутнім копняком надав йому такого прискорення, що він за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ у Чехословацькій Республіці.

Через годину кав’ярня спорожніла. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю споглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Серед останніх відвідувачів почали збиратись додому й ми з Кожухом…

…Мій колишній командир і щирий друг сотник Степан Кожух був кубанським козаком. Разом зі своїми станичниками — чорноморцями в 1914 році потрапив на Турецький фронт, де й заробив своїми відчайдушними рейдами по Месопотамії підосавульські погони. А коли світ закрутився сторчма й погони почали прибивати цвяхами до старшинських плечей, Кожух вирішив відновити світову рівновагу. Незабутньої осені 1917 пристав до куреня чорношличників Гайдамацького Коша Слобідської України, з яким і пережив усі вибрики зрадливої української долі на шляху від Слобожанщини до Збруча. (Нам усім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця всі шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) А сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю й дивовижним умінням знаходити вихід за будь — яких карколомних обставин. Як це водиться, у розповідях про нього вже тяжко було розрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Невгамовна заповзятість, успадкована від предків — запорожців знов і знов штовхала його випробувати свою козацьку фортуну. Зрозуміло, що і в польських таборах для інтернованих вояків затятий Кожух довго не витримав і разом з Тютюнником відправився у Другий Зимовий похід. Ворожа куля минула сотника й на цей раз.

А в 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, з п’ятьма такими ж відчайдухами, як і сам, знов майнув на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого й заплутаного шляху. Його заганяли, як вовка, найкращі чонівські загони, а кубанський сотник усе вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, убитих комуністів та комунарів. Через рік, улітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, у скривавленій сорочці.

За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському прикордонному роз’їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.