Він знав, що ти брешеш. Знав, що справжнім убивцею Барклі є Дональд. І все ж він обрав пожертвувати тобою, щоб урятувати самого себе. А Маретта залишилася в нього, чатуючи на появу Дональда, доки я розшукував його скрізь. Ось чому вона таємно мешкала в будинку Кедсті. Вона знала, що рано чи пізно Дональд прийде, якщо я не знайду його і не заберу звідси. А тим часом вона будувала плани твого порятунку.

Вона кохала тебе, Кенте — з першої ж години, як побачила в лікарні. І намагалася домогтися твого звільнення як додаткової плати за своє мовчання. Але Кедсті поводився, як тигр, загнаний у куток. Він уявив, що, якщо звільнить тебе, земля розверзнеться в нього під ногами. Гадаю, він теж трохи збожеволів. Він заявив Маретті, що радше сам піде на шибеницю, ніж звільнить тебе. Потім, Кенте, настала ніч, коли ти дістав свободу, а трохи згодом — Дональд прийшов до будинку Кедсті. Це його ти бачив тієї ночі під час бурі. Він увійшов і вбив Кедсті.

Тієї ночі щось тягло Маретту вниз до вітальні. Вона знайшла Кедсті в крісі — мертвого. Дональд зник. Тоді ти й знайшов її. Кенте, вона кохала тебе — і тобі ніколи не збагнути, як її серце обливалося кров’ю, коли вона дозволила тобі повірити, що вбила Кедсті. Вона мені все розповіла. Через свій страх за Дональда, через палке бажання відвести від нього всі можливі підозри, доки він не буде у безпеці, вона змушена була не зізнаватися навіть тобі. Пізніше, дізнавшись, що Дональд у безпеці, вона розповіла б. Але тоді — ви загубили одне одного в Бистрині.

Мактриґґер зробив паузу, і Кент побачив, як той намагається притлумити горе, яке досі було свіжою раною на його серці.

— І О’Коннор усе це з’ясував?

Мактриґґер кивнув.

— Так. Він ослухався наказу Кедсті їхати до Форт-Сімпсона й повертався до Пристані Атабаска, коли знайшов мого брата. Дивно, як усе це трапилося, Кенте. Але, гадаю, на те була Божа воля. Дональд помирав. І перед самою смертю колишній розум на мить повернувся до нього. Він і розповів усе О’Коннору перед тим, як померти. Ця історія вже відома скрізь. Просто дивно, що ти не чув…

Скрип дверей перервав його. Анна Мактриґґер стояла й дивилася на них із порога, за яким нещодавно зникла разом із Мареттою. На її обличчі була радісна усмішка. Її темні очі сяяли новою радістю. Її погляд зупинився спочатку на обличчі Мактриґґера, потім — на Кентовому.

— Маретті значно краще, — сказала жінка своїм м’яким голосом. — Вона чекає на вас, мсьє Кент. Чи не підете до неї зараз?

Наче уві сні, Кент рушив слідом за нею. Він підібрав з підлоги наплічника, бо через свій дорогоцінний вміст той став для нього часточкою власної плоті й крові. Жінка повела його за собою, а Мактриґґер так і лишився стояти біля каміна. Невдовзі Анна повернулася. Її прекрасні очі палали вогнем. Вона м’яко всміхалася і, поклавши руки на плечі чоловікові, прошепотіла: