Дівчина простягла йому ще один пакунок, і її губи трохи напружилися, коли Кент розгорнув його і ще одне пасмо волосся заблищало в ламповому світлі.

— А це належало татку Дональду, — прошепотіла вона. — Це… це все, що лишилося йому від Марі, його дружини. І тієї ночі… коли помер Кедсті…

— Я розумію, — скрикнув Кент, перериваючи її. — Він душив ним Кедсті, поки той не помер. І коли я знайшов його навколо шиї Кедсті — ти… ти наштовхнула мене на думку, що воно твоє — аби врятувати Дональда!

Дівчина кивнула.

— Так, Джимсе. Якби прийшла поліція, вони вирішили б, що винна я. І я хотіла дозволити їм думати так, доки татко Дональд не опиниться в безпеці. Але увесь час я тримала тут, у себе на грудях інше пасмо, яке довело б, що я невинувата — коли настане час. А тепер, Джимсе…

Вона знову посміхнулася йому і простягнула до нього руки.

— О, я почуваюся такою сильною! І хочу забрати тебе звідси… і показати тобі мою долину… Джимсе… нашу долину — твою й мою — при світлі зірок. Не завтра, Джимсе. А сьогодні. Зараз.

Трохи згодом Хранитель дивився на них згори вниз, так само, як до того спостерігав за прогулянкою іншої пари. Але зорі були більші та яскравіші, і білий каптур снігу увінчував голову Хранителя, наче корона, охоплена відблиском далекого світла. І після того, тихо й чарівно, інші занесені снігом гірські гребені засяяли, привітно віддзеркалюючи місячне сяйво. Але поміж них Хранитель вирізнявся, наче могутній бог, і коли вони двоє підійшли до повороту долини, Маретта притягнула Кента за собою на великий плаский камінь і тихо засміялася, міцно тримаючи його руку в себе на колінах.

— Завжди, з раннього дитинства я сиділа й гралася на цьому камені під наглядом Хранителя, ось так само, — сказала вона, знизивши голос. — З роками, Джимсе, моя любов до нього зростала. І я завжди вірила, що він день і ніч дивиться на схід в очікуванні чогось, що мало статися зі мною. Тепер я знаю. Він чекав на тебе, Джимсе. І коли я була у від’їзді, Джимсе, — там, у великому місті…

Її пальці, як раніше, стиснули його великий палець. Кент чекав.

— Більш за все я хотіла повернутися додому через Хранителя, — продовжувала вона, і її голос тремтів. — О, я почувалася такою самотньою без нього! Постійно бачила його уві сні, як він дивиться, дивиться, дивиться на мене, а іноді навіть кличе мене до себе. Джимсе, бачиш той пагорб на його лівому плечі, схожий на величезний еполет?

— Так, бачу, — відповів Кент.

— Прямо за ним, якщо дивитися звідси — за сотні миль — Доусон-Сіті, Юкон, великі золотоносні землі, чоловіки, жінки, цивілізація. Татко Малкольм з татком Дональдом так і не знайшли більше однієї стежки на той бік гір, і я долала її тричі — коли їздила в Доусон. Але Хранитель обертається спиною до тих речей. Іноді мені здається, що це він створив таке громаддя, яке не кожен подолає. Він хоче один володіти долиною. І я так само. Хочу володіти нею одна — лише з тобою та моїми близькими.