– «Піди на мій склад і візьми там п’ятсот пальців найчистішого золота». – Він повторив цей рядок, потім подивився на мене. – Хіба так сказав би той стародавній хлопець, говорячи про своє золото? Мій склад! Це його скарбниця. Той тупак Гамілтон неправильно зрозумів його. Треба було прочитати «скарбниця».

– Ти так несподівано опанував пунічну мову? – прокоментував я його зауваження.

– Але ж, погодься, Бене, хіба тобі коли-небудь доводилося посилати когось у склад по своє золото? – Він приклався до «Ґлен Ґранта». – Якщо твої теорії правильні…

– Не дратуй мене цим «якщо», Ло. Тебе ж звуть не Вілфред Снелл.

– Гаразд, припустімо, наше місто спостигла ґвалтовна й раптова смерть. Пожежа й загибель людей, але архіви, які вони вочевидь глибоко шанували, збереглися недоторканими, тож існує досить великий шанс, що скарбниця теж лишилася недоторканою. Ми повинні знайти її.

– Чудове відкриття! – Я кивнув головою й саркастично посміхнувся. – Як тобі пощастило його зробити? А я, виходить, даремно колупався в землі, шукаючи її протягом останніх півроку?

– Вона десь там, Бене, – сказав Лорен, знехтувавши мою насмішку.

– Де вона є, Ло? Де?

– Десь дуже близько. Десь у місцевості, обгородженій головними мурами, можливо, в зоні печери.

– Іди ти к бісу, Ло. Я перекопав там кожен дюйм, півсотні разів.

Я говорив із лагідним роздратуванням, яке, проте, невпинно наростало.

– А коли ти перекопуватимеш її всоте, ти зрозумієш, яким сліпим ти був.

– Щоб ти пропав, Ло! – почав я. – Не думаю…

– Випий, партнере, перш ніж ти вибухнеш.

Я зробив, як він мені порадив, і Лорен вів далі:

– Я не критикую тебе за те, що ти зробив, Бене. Але дозволь мені лише нагадати тобі, що 1909 року Теодор Дейвіс закінчив свою книжку словами: «Я боюся, що в Долині царів уже не залишилося жодної гробниці, яку ми не розкопали».

– Так, я знаю, Ло, але…

Не слухаючи мене, Лорен провадив:

– Але через тринадцять років Говард Картер знайшов гробницю Тутанхамона, найбільшй скарб, який будь-коли знаходили в тій долині.