Лорен і я увійшли до кімнати для високих гостей разом, і гомін розмов відразу стих. Я не претендую на те, що моя поява в кімнаті може спричинити мовчанку, але поява Лорена, безперечно, може. Лише один голос не затих; намагаючись наслідувати мову британського вищого класу, він, проте, горлав у вітальні, чимось подібний до реву осла. Вілфред Снелл стояв у колі своїх лизоблюдів, височіючи над ними значно вище, аніж може височіти людина, тому він скидався на погано зроблений пам’ятник самому собі. Ноги в нього були розчепірені, а тіло застигло в позі тяжко вагітної жінки, яка намагається врівноважити своє величезне черево. Здавалося, він носить під своєю камізелькою наполовину наповнений бурдюк із вином. Щоб накрити цей неймовірно опуклий живіт, знадобилося не менше тканини перлисто-сірого кольору, аніж для виготовлення театральної завіси. Його обличчя звисало вниз на груди кількома підборіддями, схожими на брижі, що вкривають поверхню водойми. Воно було біле та м’яке, так наче пластикову торбинку наповнили брудним молоком. Його рот здавався глибоким рожевим розрізом у білому тілі, млявий, постійно розкритий, навіть тоді, коли він не базікав, а не базікав він рідко. Його волосся скидалося на дикий кущ із переплутаним гіллям, із якого на плечі та лацкани сипався дощ дрібної лупи, й він був весь обвішаний усілякими речами: окуляри для читання висіли йому на шиї, як бінокль командувача танковим корпусом, позолочений ніж для надрізання сигар визирав із кишені, в якій носять гроші, з його петлиці звисали монокль на чорній стрічці, ланцюжок від годинника і в’язка ключів.

Я рушив у його напрямку, зупиняючись, щоб привітати друзів, побазікати з колегами, але невпинно наближався до нього. Хтось тицьнув у мою руку келих, і я оглянувся.

– Віскі для мужності, – усміхнулася мені Саллі.

– Мені його не треба, любове моя.

– Ходімо поговоримо з ним, – запропонувала вона.

– Таку втіху я залишаю собі наостанок.

Ми подивилися відкритим поглядом на цього самопризначеного барабанщика археології, чиї з півдесятка книг розійшлися накладом у п’ятсот тисяч примірників – книг, які не мали на меті нічого іншого, крім як догоджати смакам читачів; книг, які небезпечно фліртували із плагіатом і кримінальною обмовою; книг, у яких еквілібристика з професійним жаргоном прикидалася ерудицією, а факти стискалися, нехтувалися або тонко змінювалися на догоду власній аргументації.

Я не мстивий чоловік, не той, хто таїть у собі злість або невдоволення, та коли я дивлюся на цього обрезклого ката, цього мучителя, цього… Одне слово, коли я на нього дивлюся, я відчуваю, як кров закипає й піниться за моїми очима. Я рушив до нього напрямки.