Із темряви пролунав голос – густий бас, схожий на рев бика, долетів від заростей папірусу до флагманського корабля.

– Дозвольте проїхати до вас другові!

– А хто себе називає другом? – запитав один із охоронців й одержав хрипку відповідь:

– Мурсил, головний мисливець дому Барка.

Ланнон одним стрибком підхопився з ложа.

– Прийшов! – вигукнув він і, накинувши на плечі плащ, пішов угору трапом. Гай намагався не відставати від нього.

Маленький човен причалив до борту корабля, й, коли Ланнон і Гай вийшли на палубу, на борт піднявся Мурсил – велетенська постать, кремезна й схожа на мавпу, з великим м’язистим круглим обличчям, червоним від сонця й вина.

Корабель прокинувся. Офіцери висипали на палубу, смолоскипи та ліхтарі освітлювали її, як удень, штовханина та збуджений гомін панували повсюди.

Мурсил побачив Ланнона й поквапився до нього крізь прохід, який відкрився в натовпі, що заполонив палубу. Від нього не відставав пігмей, крихітний брунатний голий чоловічок, який роздивлявся навколо себе косими оченятами з очевидним жахом – оточення було надто незнайоме для нього.

– Мій володарю. – Мурсил розгорнув свій плащ і важко впав на одне коліно перед Ланноном. – Я приніс добрі вісті.

– Тоді ласкаво просимо.

– Ось цей чоловічок, – Мурсил сягнув рукою позад себе й витягнув маленького бушмена наперед, – ось він знайшов те, що ми шукаємо.

– Ти його бачив? – запитав Ланнон.

– Я бачив лише сліди від його лап, але ось він бачив і самого звіра.

– Якщо це правда, ви будете винагороджені, ви обидва, – пообіцяв Ланнон Гіканус й обернувся, щоб із тріумфом усміхнутися Гаю.

– Боги ухвалили рішення. Династія Барка ще раз матиме шанс.

Небо було лише трохи світлішим, аніж чорна болотяна поверхня; вранішня качка, наче привид, просвистіла над головою, і з кожною хвилиною світла над головою ставало більше.

Десь за півмилі на відкритій рівнині темною плямою паслося стадо буйволів. З опущеними головами, ліниво помахуючи хвостами, вони повільно посувалися в напрямку високих хащів папірусного очерету.

Вони пришвидшили ходу, коли стало розвиднятися, поспішаючи до святилища очеретяних заростів, двісті величезних биків із величезними рогатими головами й могутніми чорними плечима. У першому світлі світанку стало видно зграї білих птахів, які кружляли над темним стадом у холодному рожевому сяйві. Болотяна земля диміла туманом, і нескінченні, зарослі папірусом береги стояли нерухомі, наче замерзлі, у світанковій тиші, уперше пухнасті білі голови їхніх рослин не кивали й не танцювали – крім тих місць, де щось рухалося в очеретяних хащах.