Морда була вигадливо забарвлена чорним і яскраво-білим, що створювало неабиякий ефект, підсилений виразом золотаво-палахкотючої дикості в його широко поставлених очах, але довгі й жорсткі вуса та вії були білі й, здавалося, пом’якшували обрис тварини. Проте коли лев піднявся і коротка грива багряно-брунатного кольору теж стала сторч над його шиєю, то всяка ілюзія лагідності на морді зникла.

Високий, як людина, і важкий, як кінь, озброєний легендарними іклами й пазурами, це був найнебезпечніший кіт, якого будь-коли створювали будь-які еволюційні процеси в природі.

Кіт обернувся й пішов туди, де лежала його остання жертва в короткій траві, що росла на рівнині. Він зупинився над мертвим буйволом, і здавалося неможливим, щоб такий великий звір міг рухатися так швидко, як рухався цей у розпалі полювання.

Великий лев підняв голову, масивні щелепи розтулилися, довгий рожевий язик вистромився між його неймовірними іклами, й він заричав.

То був рик, який, здавалося, струсонув рожеві небеса світанку, який примусив землю затремтіти й утворив хвилі на спокійних водах великого озера.

Удосвіта на вузькому заболоченому березі біля очеретяних хащів Гай Бен-Амон вітав свого бога. Гай мав на собі легке мисливське вбрання: шкіряний нагрудник, шкіряну накидку поверх короткої лляної туніки й поцятковану бронзою шкіряну спідничку, але свою зброю він відклав, бо збирався принести жертву, послати посланця до великого Ваала. Посланця, який відніс би великому Ваалу прохання від Ланнона Гікануса своєму богові. Наступник престолу та його шляхетний супровід стояли півколом навкруг верховного жерця, й усі вони дивилися на східний небокрай. Ваал висунув над обрієм краєчок своєї вогненної кулі, й вони простягли руки до нього. Їхні розчепірені пальці зображували знак сонця.

– Великий Ваале! – Гай звернувся до бога лагідно, з тремтінням у голосі, бо такий заклик мав більше шансів долетіти до неба. – Твої діти вітають тебе!

Смагляве гостроносе обличчя Гая освітилося містичним сяйвом, що надало йому дивної вроди.

– Ми прийшли сюди, щоб обрати царя над нашим народом, і ми просимо тебе благословити наші зусилля.

Гай знав своїх богів достеменно й хоч він їх любив, але й знав про їхні суто людські вади. Вони були марнославні, непостійні, дратівливі, а іноді й ледачі. Їм треба було догоджати, підлещуватися до них, давати їм хабарі й розвеселяти їх, вони вимагали спеціальних церемоній та ритуалів, бо тільки так щастило привернути до себе їхній млявий інтерес та увагу, їм треба було підносити жертви, щоб задовольнити їхню хіть до теплої крові, і це в самого Гая викликало огиду. Просто піднести богам жертву було недосить, її треба було піднести в правильній формі, бо тільки тоді боги захочуть її прийняти, й, коли один із його підлеглих жерців привів білого бика, Гая опанували сумніви, чи правильно він учинив, переконавши Ланнона принести в жертву тварину, а не раба. Боги віддавали перевагу людській крові, але Гай не погодився з Ланноном і сказав йому, що принести в жертву тепер бика й пообіцяти згодом раба буде більш ефективним. Гай ніколи не вагався торгуватися з безсмертними небожителями, а надто якщо це давало йому змогу відкласти ту мить, коли він муситиме дивитися в нажахані благальні очі приреченого раба. За ті п’ять років, протягом яких Гай керував релігійним життям Опета, не більш як сто людських посланців були направлені до богів. Тоді як в історії міста були часи, коли таку саму кількість посилали туди під час лише однієї церемонії.