І вона усміхнулася до нього беззубою, але глибоко обізнаною усмішкою.
– Прости мене, святий отче, – прошепотіла Таніт, і її теплі й мокрі сльози закапали на шию Гая. – Я поводилася по-дитячому, я знаю, але кожна хвилина без тебе для мене – шматок утраченого життя.
Гай тримав її в обіймах, гладячи їй волосся, заспокоюючи її, і його груди стискалися й роздималися силою його кохання до неї. Він сам був близький до сліз, слухаючи її голос.
– Чи не міг би ти цього разу взяти мене із собою? – звернулася вона до нього зі своїм останнім благанням. – Будь ласка, святий отче. Будь ласка, моє кохання.
Відповідь Гая була шаноблива, але тверда.
– Ні. Мої пересування будуть швидкими й небезпечними, а ти вже на третьому місяці.
Вона нарешті змирилася. Сіла на кушетку й витерла очі від сліз. Її усмішка була лише трохи кривою, коли вона запитала:
– Чи не розповів би ти мені знову про те, які приготування ти зробив до народження нашої дитини?
Вона сіла біля нього, м’яка й тепла, її бліда шкіра світилася над невеличкою опуклістю її живота, а нова вага її грудей виблискувала у світлі лампи. Вона дивилася на нього уважним поглядом, вона слухала його, кивала головою, усміхалася й радісно скрикувала, коли Гай розповідав їй, як усе буде, – про матір-годувальницю, яку він знайшов для їхньої дитини в чистому повітрі пагорбів, в одному з маєтків провінції Зенґ. Він розповідав їй, як малюк ростиме здоровим і сильним, як вони навідуватимуть його там.
– Його? – грайливо запитала Таніт. – Не його, мій володарю, а її!
– Ні, таки
Але під сміхом Таніт ховався смуток. Адже буде зовсім не так. Вона не могла цього бачити, не могла зловити їхнє щастя, не могла ані почути сміх дитини, ані відчути тепло маленького тіла, що притискається до неї.
На мить темна завіса часу відкрилася, і, як іноді траплялося, вона мигцем побачила майбутнє, побачила темні форми, чоловіків і речі, які вселили їй жах.
Вона пригорнулася до Гая і слухала його голос. Він наповнював її спокоєм і силою, й нарешті вона тихо запитала:
– Я принесу тобі лютню, ти заспіваєш для мене?
І він заспівав поему, присвячену Таніт, але тепер у ній були нові вірші. Щоразу, коли він її співав, у ній з’являлися нові вірші.
Мармон був воєначальником півночі, губернатором північного царства й командувачем легіонів і фортець, які охороняли північний кордон.
Він був давнім другом Гая, хоч і старший від нього на тридцять років, але спільна ерудиція об’єднувала їх. Мармон захоплювався воєнною історією, і Гай допомогав йому в роботі над рукописом з історії Третьої війни проти Риму. Це був високий сухорлявий чоловік із густою кучмою сріблястого волосся, яким він дуже пишався. Він мив його шампунем й акуратно розчісував. Його шкіра, гладенька, як у дівчини, твердо натягнута на випнуті кістки черепа, пожовкла від пропасниці, білки очей пожовкли від неї теж.