Хоч петля мала двадцять або двадцять п’ять миль завдовжки, проте біля початку відстань між її рукавами становила не більше п’ятьох, і там, де вона закінчувалася, стояла міцна фортеця наступного гарнізону. Дим від вогнищ, на яких там готували їжу, підіймався голубими струминками в тихе гаряче повітря.

Гай довго дивився на вигин річки, прикидаючи різницю між тривалим переходом протягом цілого дня навколо петлі й можливістю швидко перепливти через її шию з неминучим ризиком, який містив такий варіант.

– Сторч, – запитав він, – чи зможемо ми перетнути річку? Тут можуть бути люди з племен?

Шпигун уникав пильного погляду Гая, приховуючи будь-який вираз на своєму обличчі. Він сидів дуже тихо на опуклій гранітній вершині поруч із Гаєм – і Гаєві здалося, він не зрозумів його запитання.

– Чи зручніше для нас буде перетнути річку там, де вона утворює закрут? Це перехід безпечний?

– Я з’ясую. Чекай мене тут.

Він повернувся за годину до темряви й повів Гая вниз до берега річки. В очереті був захований довбаний човен. Дерево підгнило, було посічене червами й пахло зіпсутою рибою. Підозри Гая посилились.

– Де ти знайшов цього човна?

– Тут неподалік, нижче за течією, розбила табір родина рибалок.

– Скільки їх?

– Четверо, – відповів Сторч.

– Венді?

– Ні, софала.

– Воїни?

– Рибалки. Старі чоловіки із сивими бородами.

– Ти сказав їм про мене?

– Ні.

Гай завагався, прикипівши поглядом до безвиразних очей шпигуна, намагаючись уловити в них натяк на зраду.

– Ні, – сказав Гай. – Ми не переправлятимемося через річку. Ми підемо довгою дорогою.

Він чекав на реакцію Сторча, чекав, що він стане заперечувати, спробує переконати Гая обрати короткий шлях.