— Навчив його дечого, — пробурмотів у відповідь Шарлей, — рейд Амброжа три роки тому. А оце бачите?

Тисняву на дорозі посилили вози, навантажені провізією, камінням і зв’язками стріл.

— Готуються до оборони… А там що відбувається? Валять будинки?

— Монастир францисканців, — пояснив Бісклавре. — Розумно роблять, що його валять. Під час облоги він був би готовою обложною вежею, до того ж мурованою. Найефективніша дальність стрільби з гармат — чотириста кроків, ядра, випалені з монастирської стіни, лупили би в центр міста, в саму ратушу. Розважливо чинять, що руйнують.

— А на руйнуванні, - зауважив Шарлей, — найвідданіше трудяться самі францисканці, працюють, як бачу, з дивовижним запалом, просто-таки радісно. Воістину символічна примха долі. Самі розхріначують власний монастир, та ще й залюбки.

— Я ж сказав, розважливо чинять. Ну й тиснява біля моста… До біса… Перевірка, чи що?

— Якщо, — Жехорс подивився на Рейневана, який далі мовчав, — уже дійшла звістка…

— Не дійшла, — відрізав Шарлей. — Не могла. Не панікуй.

— Не буду, бо не звик, — теж відрізав Жехорс. — А тепер бувайте. Я до міста не заходжу, вам потрібен буде зв’язковий поза стінами. Бісклавре, сигнали ті самі, що завжди?

— Звичайно. До побачення.

Жехорс погнав коня, змішався з натовпом, зникнув. Решта в черепашачому темпі посувалася в бік кам’яного мосту. Рейневан мовчав. Шарлей під’їхав ближче, зачепив стременом.

— Що ти зробив, те зробив, — сухо сказав він. — Того вже не переробиш. Пару ночей, замість того щоб спати, будеш дивитися в стелю і мучитися докорами сумління. Але зараз візьми себе в руки.

Рейневан кашлянув, подивився на Самсона. Самсон не відвів погляду. Кивнув головою, згоджуючись із Шарлеєм.

Без усмішки.

Перед мостом стояв загін алебардників і група ченців у чорних рясах, стягнутих шкіряними поясами, які виказували в них августинців.

— Увага! — гукали десятники. — Увага, люди! Місто готується до оборони, тож вхід на міст тільки тим, хто до зброї призвичаєний і до бою здатний! Тільки тим. хто до зброї призвичаєний!

— Хто не призвичаєний, але до праці здатний, іде допомагати валити монастир і ставити частокіл. Сім’ї таких можуть у Клодзьку залишитися. Решта йде далі, на підгороддя Рибаки, там брати-францисканці страву варять і видають, хворих лікують. Звідти, як відпочинете, відходите на північ, до Барда. Повторюю: Клодзько готується до облоги, вхід тільки для тих, хто до зброї призвичаєний! Такі негайно стають на ринку, в розпорядження цехових майстрів…

Юрба шуміла й обурювалася, однак алебардники були рішучі. Невдовзі відбувся поділ: одні повертали на міст, а решта — з них частина проклинала на чім світ стоїть — їхала далі вроцлавським трактом, що вів між берегом Ниси й халупами підгороддя.