— Я думаю про майбутнє, шановна мати.

Вона прямо подивилася йому в очі. Райдужки в неї були сіро-блакитні, світлі. Риси її обличчя когось йому нагадували, непереборно викликали в пам’яті спогад про когось. Однак він не міг з’ясувати, про кого саме.

— Думаєш, кажеш, — вона нахилила голову набік. — А що, цікаво мені знати, у твоїх думках переважає? Чого в них більше? Ютти й того, що для неї добре? Чи, може, війни? Боротьби за праве діло? Прагнення позмінювати світ? А якби, припустімо, стався конфлікт, якби ідеали зійшлися один супроти одного… що ти вибереш? І від чого відмовишся?

Він мовчав.

— Загальновідомо, — продовжила вона, — що коли йдеться про благо великих і важливих справ, індивіди не мають значення. Індивідами жертвують. Ютта — індивід. Що з нею буде? Кинеш її, наче камінь на шанець?

— Не знаю, — він через силу ковтнув слину. — Я не можу й не хочу перед тобою прикидатися, достойна. Я справді не знаю.

Вона довго дивилася йому в очі.

— Я знаю, що ти не знаєш, — сказала вона врешті-решт. — Я не чекала відповіді. Просто хотіла, щоб ти трохи над цим замислився.

* * *

Невдовзі після Петра й Павла[294], коли всі луги вже голубіли від волошок, настала неприємна затяжна сльота. Затишні місцинки, де Рейневан і Ютта звикли були віддаватися любовним утіхам, перетворилися на багнисті баюри. Абатиса якийсь час дивилася, як закохані кружляють під аркадами віридарію, як заглядають одне одному в очі — щоби врешті-решт попрощатися й розійтись. Якось увечері, здійснивши в абатстві деяку реорганізацію щодо розквартирування, вона викликала їх до себе. І відвела до келії, прибраної і прикрашеної квітами.

— Тут ви будете жити, — сухо повідомила вона. — І спати. Обоє. Від зараз. Від цієї ночі.

— Дякуємо, мати.

— Не дякуйте. І не марнуйте часу. Hora ruit, redimite tempus[295].

* * *

Надійшло літо. Гаряче, спекотне літо 1428 року.