Проте шоком для нього виявилася допіру меса. Рейневан не відвідував меси. Атмосфера Бліого Костелу давала йому почуття захищеності, тож він і не думав приховувати того факту, що як калікстин та утраквіст не визнає ні папістської меси, ні причастя.

Проте одного разу він відчув потребу й пішов-таки на месу, вирішивши, після деяких роздумів, що навряд чи Бог має час розбиратися в літургійних деталях та бажання перейматися ними. Він пішов до костелу — і був шокований. Месу відправляла абатиса.

Жінка.

* * *

Через кілька днів абатиса несподівано покликала Рейневана до себе. Йдучи, він усвідомлював як те, що це честь, так і той факт, що він вступає на заборонену територію. Зрештою, він очікував цього вже давно.

Коли він зайшов, абатиса читала розкладену на пюпітрі інкунабулу. Рейневан, який був бібліофілом та бібліоманом, тут-таки, за ілюмінаціями та дереворитами, упізнав “Psalterium Decem Condarum” Йоахима Флорського. Від його уваги не приховалися й інші книги, що лежали під рукою: “Liber Divinorum Operum” Хільдегарди Бінгенської, “De amore Dei” Святого Бернарда, “Theogonia” Гесіода, “De ruina exxlesiae” Ніколя Клеманжі[293]. Не знати чому, його зовсім не здивував у цьому оточенні дещо понищений примірник “Некрономікону”.

Абатиса якийсь час дивилася на нього з-над шліфованих скелець окулярів, немовби перевіряла, чи довго він зможе витримувати погляд.

— Небувала річ, — нарешті озвалася вона, а гримаса на її губах з однаковим успіхом могла як бути усмішкою, так і не бути нею. — Небувала річ. Мало того, що я лікую у своєму монастирі гусита, мало того, що переховую єретика. Мало того, що я терплю тут чорнокнижника, а хтозна, чи й не некроманта. Мало того, що я толерую його й доглядаю, ба, я ще й дозволяю йому віддаватися любовним забавам із довіреною моїй опіці конверсою. Шляхетною панною, за яку я відповідаю.

— Ми кохаємо одне одного… — почав був він.

Вона не дала йому закінчити

— Це правда. І ви робите це навіть доволі часто. А про можливі наслідки, цікаво мені знати, вам часом випадає подумати? Бодай хвилинку?

— Я лікар…

— По-перше, не забувай про це. По-друге, мені йшлося аж ніяк не тільки про контрацепцію.

Якийсь час вона мовчала, бавлячись лляним шнуром, який опоясував рясу. Шнур був зав’язаний на чотири вузли, що символізували чотири обітниці святої Клари, патронки й засновниці ордену Убогих Леді.

— Мені йшлося про майбутнє, - вона торкнулася долонею чола. — Річ, вельми непевну в теперішні тяжкі часи. Мене цікавить, чи ви думаєте про майбутнє. Чи ти думаєш про майбутнє. Ні, ні, подробиці мене не цікавлять. Сам факт.