— По-перше, вчиню це силою, — з місця випалив Ян Зембицький. — З того, що ви тут сказали, я обрахував нашу потенцію десь на тисячу кінних, зокрема й триста коней важкоозброєного лицарства. Краловець має чотири тисячі піших і лише двісті вершників. А позаяк лицар в обладунку десяти піших хирляків вартий, перевага на нашому боці. По-друге, ми покінчимо з ними у такий самий спосіб, як і під Крацау. Нападемо із засідки на похідну колону. Попередньо зробивши так, що вони підуть тудою, де ми на будемо на них чекати.

- І якою, — підняв брови Оппельн, — методою ми це зробимо?

- Є в нас така метода.

* * *

Великий стінолаз, який скрекотів і метався біля вікна замку в Нисі, здивував вроцлавського єпископа Конрада, однак і єпископ, треба визнати, здивував стінолаза не менше. У своїй палаті, під охороною, він не віддавався, як на диво, ні оргії, ні пиятиці, ні азартним іграм. І не відсипався після оргії, пиятики або азартних ігор. Ні. Він читав. Присвячував час читанню.

Впущений стінолаз швидко трансформувався в людську постать. Кинув оком на книгу, яка лежала на пюпітрі. Покрутив головою, практично безмежно вражений. Мало того, що це було Святе Письмо, гарно ілюмінована Біблія. До того всього це була Біблія по-німецьки.

— Я знаю, з чим ти прийшов, а радше прилетів, — знову здивував Стінолаза Конрад, П’яст, князь Олесниці, єпископ Вроцлава й намісник короля Сигізмунда Люксембурзького у Шльонську. — Ти марно трудився. Я відмовляю твоїй просьбі.

— Сьогодні двадцять друге грудня Anno Domini 1428, - Стінолаз сів, потягнувся по карафку, що стояла на комоді. — Сьомого листопада 1427 року, тобто трохи більше ніж рік тому, тут, у цьому замку, в цій палаті, я суплікував, а ваша єпископська достойність пообіцяла мені…

— Достойність передумала, — відрізав Конрад з Олесниці. - І зробила це ad maiorem Dei gloriam. Рейнмар Беляу став важливою фігурою у грі, а ставка стала неймовірно високою. На що ти сподівався? На те, що я віддам тобі цього Беляу, щоб ти міг його закатувати? Заради якихось незрозумілих мені приватних інтересів? Знаю, знаю, давніше в нас були плани щодо Беляу, він мав послужити нам для того, щоб затушувати аферу з нападом на збирача. Але тепер добро Церкви та благо країни вимагає зовсім іншого. Я наказав тобі співробітничати з князем Яном у пошуках. Дав Янові дозвіл ввійти в монастир у Білому Костелі, Ну, він би, мабуть, увійшов туди й без дозволу, монастир стоїть на його землях, а абатиса — його сестра, але це несуттєво. Суттєво те, що Ян Зембицький наважився вчинити воістину велику річ… Якщо воєнне починання вдасться… а воно має великі шанси вдатися, то ми завдамо єретикам могутнього удару, удару, якого вони досі не знали. Чи розумієш ти це, Біркарте, чи осягаєш ти це розумом? Спочатку солідний прочухан під Крацау, тепер погром, що його їм невдовзі влаштує Ян Зембицький. І лусне міф, згідно з яким гуситів неможливо перемогти в бою. Наш приклад наслідуватимуть інші. Це буде початком їхнього кінця. Їхнього кінця, сину. Я був під Прагою в двадцятому році, на коронації Сигізмунда. Дивився з Града на це місто, яке причаїлося за рікою, мов скажений собака. А коли ми звідти відступали, поклявся собі, що колись повернуся. Що на власні очі побачу, як цьому скаженому собаці вибивають ікла, як уся ця єретицька нація зазнає кари за свої злочини. Як кров тече всіма вулицями цього ницого міста, а Влтава стає червоною. І так буде, хай мені Бог поможе. А важливим кроком до цього є Ян, князь Зембиць. І воєнний план, який я обдумав, а Ян виконає. Цей план повинен вдатися. Бог цього хоче. І я теж цього хочу.