— Тому, — єпископ випростався, — я категорично забороняю тобі будь-які дії, які могли б мій план провалити. Або принаймні ускладнити. Ян тримає Рейнмара фон Беляу в льоху в зембицькому замку. Я забороняю тобі наближатися до цього льоху хоч би й на крок, забороняю розмовляти з Рейнмаром, забороняю торкатися його навіть пальцем. Забороняю тобі це суворо й категорично. Знаю, що ти чарівник, поліморф і некромант, знаю, що ти проникав крізь стіни, щоб у Вроцлаві пробратися до ув’язнених. Знаю, що ти можеш і на що здатний. Але попереджую: якщо ти не послухаєшся моєї заборони, то накличеш на себе мій гнів. І тоді дізнаєшся, на що здатен я. Ти зрозумів, Біркарте, сину мій? Послухаєшся?

— А хіба в мене є вихід? Отче?

Єпископ гнівно сапнув. Потім з виляском закрив Біблію, а на титульну палітурку поставив кубок. І налив у нього бургундського з корицею.

— А між нами кажучи, — запитав він через якийсь час, цілком спокійно, — навіщо тобі знадобився цей Беляу? Адже ж не заради самого задоволення помсти та вбивства? Ти хотів із нього щось витягти, промацати якісь обставини. Які? Гм, певно, ти не захочеш сказати… Не розкриєш подробиць. Але, може, хоч у загальних рисах?

Стінолаз усміхнувся, і була ця усмішка надзвичайно препогана.

— Якщо в загальних рисах, — процідив він з-за усміхнених губів, — то чому б ні? З Рейнемара Беляу я збирався витиснути інформацію, яка привела б мене до одного з його товаришів. А з того я би витиснув наступну інформацію. І отримав би завдяки цьому деяке знання. Загальне. Зокрема, про те, чи книга, яку ти тільки що читав, отче єпископе, є справді тим, чим її звикли вважати. Чи, може, вона варта не більше, ніж байки Езопа Фриги.

— Цікаво, — промовив після хвилини задуми Конрад. — І справді цікаво. Але мої накази залишаються в силі. Ad maiorem Dei gloriam. А байками займемося в кращі часи.

* * *

Стінолаз спурхнув із зубців ниського замку, крутнувся, підхоплений вихором, що дув з боку Рихлебів. Вирівняв політ, заскрекотів, шугонув у ніч. Він летів у напрямку масиву Шленжі. Але не на саму Шленжу. Шленжа була для любителів, для дилетантів, як місце чарів, трішечки тривіальна й радше перерекламована. Стінолаз летів на Радуню, на її видовжену вершину. На кам’яний вал і до схожого на катафалк магічного валуна, що лежав у його центрі. Моноліт, який лежав тут ще тоді, коли передгір’ями Судетів тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на нинішньому острові П’ясек.

Сівши на валун, стінолаз поміняв подобу. Вітер почав смикати його чорне волосся. Піднявши обидві руки, він закричав. Дико, голосно, протяжно. Уся Радуня, здавалося, задрижала від цього крику.