— Уперед! — крикнув Вацлав Опавський.

— Уперед! — завторив їм Миколай Цедліц, отмуховський староста.

Якось ніби не так упевнено.

— Уперед! Gott mit uns!

* * *

На возах вагенбурга, між возами й під ними, чекали напоготові дві з половиною тисячі Божих воїнів. Тисяча чекала в безпосередньому резерві, готова замінити полеглих і поранених. Посередині площі скупчився штурмовий загін Сиріток — двісті коней легкозбройної кінноти.

Вогнища позагашували. Біля возів тліли червоним казанки з жаром.

- Ідуть! — доповідали, повертаючись, глідки. — Ідуть!

— Готуйсь! — закомандував гейтманам Краловець. — Рейневане, ти біля мене.

— Я хочу битися на возі. У першій лаві. Прошу, брате.

Краловець довго мовчав, покусував вус. У місячному світлі не можна було розгледіти вираз його обличчя.

— Розумію, — нарешті відповів він. — А радше здогадуюся. У проханні відмовляю. Ти залишаєшся біля мене. Обидва підемо, коли настане час, з кіннотою до бою. На нас іде тисяча коней, хлопче. Тисяча коней. На возі, в полі… всюди, повір мені, однакові шанси на те, щоби збулося твоє прагнення померти.

* * *

Вагенбург завмер у зосередженості й тиші, у мертвій тиші, яку лише зрідка порушувало хропіння коня, брязкіт зброї або кашель когось із воїнів.

Земля почала відчутно дрижати. Спочатку трохи, а потім дедалі сильніше. До вух Рейневана долинув глухий тупіт копит, які били по мерзлій землі. Сирітки почали нервово кашляти, коні — хропти. На возах і під возами жевріли і мерехтіли вогники ґнотів.

— Чекати, — час від часу повторював Краловець. Командири передавали наказ по лінії.