Тупіт копит наростав. Набирав сили. Сумнівів уже не було. Схована в темряві кіннота переходила з клусу в галоп. Вагенбург Сиріток був ціллю атаки.

— Господи Ісусе, — раптом сказав Краловець. — Господи Ісусе… Таж не настільки! Таж вони не можуть бути аж настільки дурні!

Тупіт копит наростав. Земля двигтіла. Дзвеніли ланцюги, якими були зчеплені вози, бряжчали і дзвеніли, стикаючись, вістря гізарм та алебард. Дедалі сильніше тремтіли долоні, стиснуті на ратищах. Наростав нервовий кашель.

— Двісті кроків! — закричав від возів Вілем Єнік.

— Готуйсь!

— Готуйсь! — повторив Ян Колда. — Ну, хлопці, тримайте сраки при купі!

— Сто кроків! Ви-и-и-идно-о!

— Пали!!!

Вагенбург зблиснув вогнем тисячі цівок. І оглушливим гуркотом тисячі пострілів.

* * *

Серед звискування коней, серед крику, серед гармидеру і брязкоту, темряву раптом освітив вогонь. Спочатку він був невпевнений, ледве зблискував, однак вітер, що здійнявся на передсвітанку, роздмухав його, і врешті-решт вогонь вибухнув із силою та люттю. Яскравим, високим полум’ям розгорілися стріхи хат Шведельдорфа і Старого Велислава, запалали стоги під Червоною горою, стодоли, сараї та кліті над Велиславкою. Одні було підпалено за наказом Краловця, інші наказав своїм підпалити в момент атаки князь Ян. Мета була одна й та сама: щоби стало світло. Достатньо світло, аби можна було вбивати.

* * *

Залп вагенбурга мав воістину вбивчі наслідки. Під зливою куль і стріл, які вдарялися об обладунки, перша лава атаки завалилася, наче прибита вітром; у скопище збитих з ніг коней і людей влетіла, чавлячи все копитами, друга лава, її коні спотикалися об коней, які були поранені і вже впали, падали самі, шаліли, скидали вершників зі страшним вереском та іржанням. З вереском коней змішувався і злітав у нічне небо людський крик.

До возів дійшла аж третя лава, і хоча розгін її атаки було значною мірою пригальмовано, вагенбург задрижав, затрясся під ударом панцирної кінноти. Вози загойдалися під напором. Але вистояли. А на припертих до них лицарів звалилася лавина заліза. Придушені своїми товаришами, які напирали ззаду, позбавлені змоги відступити або втекти, вони захищалися, як могли, від ударів, що падали на них. Гуситські ціпи, сокири та моргенштерни трощили шоломи, алебарди розтинали наплічники, бердиші відрубували руки, лупили цвяховані палиці, сулиці та альшписи пробивали панцирі.

Сховані під возами алебардники стріляли із самострілів, всаджали стрілу за стрілою в кінські животи, інші підтинали коням ноги насадженими сторчма косами. Вереск, брязкіт заліза здіймалися над полем бою, на лезах криваво зблискували заграви пожеж.