Згодом, утомлені ласками, вони лежали поруч на широкому ліжку в принцесиній спальні. Філіп уже почав засинати, аж раптом до його вух долинув тихий схлип. Потім ще один.
Він розкрив очі і спантеличено поглянув на Марґариту. Щоки її були вологі від сліз.
— Що з тобою, любонько?
— Не зважай, — відповіла вона, утираючи сльози. — Просто… просто я подумала, що… що… — Обличчя її спотворила плаксива ґримаса, і вона з ниттям в голосі, немов скривджена дитина, протягла: — Ти-не-лю-биш-мене!
— Чому ж, кохана? — Філіп пригорнув її до себе й поцілував. — Я люблю тебе. Дуже люблю.
— Авжеж, любиш, — продовжувала скімлити Марґарита. — Так само, як любиш Бланку, свою кузину Амелію і ще десяток, якщо не сотню жінок.
— Ти помиляєшся! Я люблю тебе дужче, ніж інших.
— Все одно це не справжня любов. Ти не любиш мене так, як люблю тебе я.
— І як же ти мене любиш?
— Усім серцем. Усією душею. Вся моя любов належить тобі, тільки тобі — і нікому, крім тебе.
— О, Боже! — з удаваним переляком вигукнув Філіп. — Ти хочеш сказати, що не наставиш мені роги?
— Звісно, ні. Навіщо мені інші — адже в мене є ти… А ти… — Марґарита шмигнула носом і гірко зітхнула. — Ти зраджуватимеш мене, безсовісний! Я така нещасна…— І вона стала вкривати його лице палкими поцілунками.
— Чорти лисі! — скрушно промимрив Філіп. — Настає кінець світу…
Уже вкотре за останню добу йому довелося на ділі доводити Марґариті, як міцно він її любить.
Розділ XXXIII
Розділ XXXIII
Розділ XXXIII