Дорóгою осоловілі панове весело гомоніли і наввипередки відпускали на адресу молодят солоні жарти, а першу скрипку в цій какофонії, безперечно, грав Філіп де Пуатьє. Сперши свою центнерову тушу на плечі двох здорованів-лакеїв, він густим басом горлав якусь паскудну пісеньку вкрай непристойного змісту; її, либонь, розцінили б недоречною навіть на весіллі свинопаса з батрачкою. При цьому дехто з відносно тверезих гостей завважив вираз глибокої огиди, що спотворив бездоганно правильні риси обличчя дружини наслідного принца Франції, Ізабели Араґонської.

Тим часом Філіп, міцно стискаючи Бланчину руку, обмірковував одну чудову ідею, яка оце щойно спала йому на думку: схопити даму свого серця на руки і, рішуче придушивши можливий опір, негайно віднести її до себе — а потім хай буде, що буде. Однак, зваживши всі за і проти, він дійшов висновку, що для такого сміливого й мужнього вчинку йому бракує щонайменше ще двох келихів доброго вина, і твердо вирішив при першій зручній нагоді надолужити втрачене. Ніби здогадуючись, які думки сновигають у Філіповій голові, Бланка сторожко позирала на нього, але вивільнити руку не намагалася.

Опинившись у просторій спальні молодят, розпалені вином вельможі більшістю голосів зажадали, щоб спершу Ґабріель роздягнув Матильду і лише потім віддав їм на поталу її підв’язку. У ті часи ще був досить поширений звичай перед першою шлюбною ніччю виставляти оголену наречену на загальний огляд і в присутності бучної компанії друзів жениха вкладати її в ліжко. Принаймні Філіпові з Луїзою довелося це пережити, і тому він сп’яну підтримав цю вимогу, повністю зіґнорувавши благальні погляди Матильди, які вона кидала на нього, Бланку та Марґариту.

Важко зітхнувши, Ґабріель заходився виконувати бажання ясновельможного товариства. Від хвилювання його руки тремтіли, а на лобі виступив холодний піт. Матильду проймала нервова дрож; вона мерзлякувато щулилася під відверто оцінливими поглядами вельмож і, палаючи від сорому, пристрасно благала небеса надіслати їй легку смерть.

Коли на дівчині лишилися тільки панчохи, туфлі й коротка спідня сорочка з тонкої напівпрозорої тканини, Бланка рішуче промовила:

— Годі вже, панове. По-моєму, досить.

У її дзвінкому голосі виразно пролунали владні і навіть трохи погрозливі нотки, що вмить протверезили всіх присутніх. П’яні хихотіння жінок, збуджені коментарі та хтиві ахання й охання чоловіків негайно припинилися, і в кімнаті запала ніякова мовчанка.

— Атож, — стримано озвалася Марґарита. — Мабуть, справді досить. А тепер, любі дами й одружені сеньйори, потісніться. Звільніть місце для сеньйорів неодружених, нехай вони трохи порозважаються.