— Ти серйозно, люба?

— Такими речами я не жартую. Я згодна стати твоєю дружиною.

Кілька довгих, як вічність, секунд вони мовчали. Нарешті Тибальд промовив:

— Ти кажеш це таким тоном, ніби збираєшся поховати себе живцем.

— Можливо, так воно і є, — відчужено відповіла Марґарита. — Цілком імовірно… Певна річ, ти можеш відмовитися від цього шлюбу, зробити шляхетний жест — поступитися мною Рікардові…

Тибальд підвівся і міцно схопив її за плечі.

— Ні, ні і ні! Я нікому тобою не поступлюся. Я не такий шляхетний, як ти думаєш. Я справжній еґоїст і себелюб… і ще тебелюб. Я люблю тебе і зроблю тебе щасливою. Я так люблю тебе, що мого кохання вистачить на нас двох з надлишком. Обіцяю, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір.

— Хотілося б сподіватися, — мляво промовила принцеса. — Дуже хотілося б… Скажи мені, Тибальде, та твоя „Пісня про Марґариту“…

— Так?

— Вона така гарна, така чарівна… Але я жодного разу не чула, щоб її співали менестрелі. Чому?

Він відпустив плечі Марґарити, взяв її за підборіддя і ласкаво вгледівся в синю безодню її великих очей.

— Невже ти так і не зрозуміла, рідна, що її я написав лише для тебе? Для тебе однієї…

Розділ LII

Розділ LII

Прозріння

Філіп розплющив очі і, очманіло втупившись у полум’я свічки, що горіла на тумбі біля ліжка, мляво роздумував, спав він чи лише задрімав, а коли й спав, то як довго. Знанацька по його спині пробіг холодок: адже в такому разі все, що сталося вдень, могло просто наснитись йому. Пойнятий тривогою, він швидко перекинувся на інший бік і відразу ж полегшено зітхнув. Моторошний холодок зник, і його заступила приємна теплінь у грудях та глибока, спокійна радість. Ні, це йому не наснилося!

Поруч у ліжку лежала Бланка. Вона була цілком гола і навіть не вкрита ковдрою. Її розпущене волосся блищало від вологи, а шкіра пахла запашним милом. Широкий ворсяний рушник лежав зім’ятий у неї в ногах.