— То, може, нам краще піти, щоб не заважати вам? — запитав він. — Тільки відверто, принцесо. Адже тут всі свої, як ви полюбляєте говорити. Відкиньте зайву делікатність, і якщо ми завадили вам, так прямо й скажіть. І тоді ми підемо.

— Ні, друзі, лишайтеся, — похитала головою Марґарита. — З цим ділом я вже впоралася, навіть захопилася надміру.

— І хто ж ваш щасливий обранець?

Бланка докірливо поглянула на Філіп, подумки ганячи його за таке нетактовне питання. Марґарита ж усміхнулася їм обом своєю променистою усмішкою, а в очах її затанцювали бісики.

— Ах, друзі, це справжнє чудо! Він такий милий, такий наївний, таке чарівне дитя…

— Прямо як Симон, — вихопилось у Філіпа.

— Це він і є.

Філіп здивовано втупився в Марґариту:

— Симон?! Та що ви кажете!

— А що тут такого дивного, скажіть на милість? І взагалі, я не можу збагнути, принце, чому ваша двоюрідна сестра нехтує його.

— Він вже встиг поплакатися вам?

— Можна сказати, що так.

— Це в його репертуарі. Симона хлібом не годуй, тільки дай йому поскаржитися на Амеліну… І все ж повірте, Марґарито, він перебільшує. По-своєму Амеліна дуже любить його.

— По-своєму? — з лукавою усмішкою перепитала принцеса. — Як це, по-своєму?

— Це довга історія, принцесо. А якщо кількома словами, то він зворушує її, вона жаліє його і любить, як свою дитину.

— Жаліє, кажете? — задумливо промовила Марґарита. — Гм… Як на мене, то жаль з боку жінки лише принижує чоловіка. Справжнього чоловіка… До речі, щодо пані де Біґор. Філіпе, ви не відмовите мені в одній невеличкій послузі?

— З задоволенням, Марґарито.

— Тоді напишіть Амелії, що її чоловік підвернув ногу.

— Але навіщо?

— Я хочу, щоб Симон залишився в Памплоні.