— Правда?

Марґарита одягла поверх своєї напівпрозорої сорочки мереживний халат, потім взяла Симона за руки і спрямувала на нього млосний погляд своїх прекрасних синіх очей.

— Якщо, звісно, ти залишишся тут. Ти ж залишишся, так?

— Так! Так! Так! — палко вигукнув Симон і притягнув до себе Марґариту. — Ой, лишенько! — розгублено додав він, стискаючи її в обіймах. — Що подумає Амеліна? Вона вже й так підозрює мене. Це Філіп та Ґастон у своїх листах доносять на мене.

— Ну, й нехай підозрює, нехай поревнує трохи. Повір, тоді вона більше цінуватиме тебе. Ти намагався зворушити її своєю вірністю — і зазнав невдачі. Тепер спробуй дозолити їй подружньою зрадою — і коли після твого повернення вона влаштує тобі бурхливу сцену ревнощів, можеш вважати, що ти здобув якщо не її кохання, то, принаймні, її повагу.

— І все-таки, як же мені пояснити Амеліні…

— Ради Бога, Симоне! Вигадай який-небудь сміховинний привід, наприклад, напиши, що підвернув ногу.

— Точно! — зрадів Симон. — Так я й напишу. Як це я сам не додумався?…

Цієї миті почувся тихий стукіт у двері. Принцеса відсторонилася від Симона і голосно запитала:

— Лідіє?

— Так, пані, це я.

— Чого тобі?

— Прийшла пані Бланка з монсеньйором Аквітанським і питає вас.

— Вже?! — здивувалася Марґарита і похитала головою. — Як швидко минає час у приємних розвагах… Де вони зараз?

— Там, де звичайно, пані. Я провела їх до Червоної вітальні.

— От і гаразд. Звели котрійсь із дівчат переказати їм, що я скоро прийду, а сама повертайся — допоможеш мені одягнутися.

— Добре, пані. — За дверима почулися квапливі кроки покоївки, що подалася виконувати принцесин наказ.

Марґарита повернулася до Симона. Той лежав, натягнувши до підборіддя ковдру. Обличчя його було бліде, а погляд — зацькований.

— Що трапилося? — запитала вона. — Тобі зле?

— Філіп! — боязко промовив він і цокнув зубами. — Він… Якщо він дізнається, то напише Амеліні…