— Правда, — з усміхом підхопив Ернан, — ґрафівна Гелена з її посагом вабить тебе більше. І підозрюю, що річ тут не тільки в її посагові. Ти упадав за нею з гідною подиву настирливістю ще за життя її брата. А що ж до твоїх залицянь до Ізабели Араґонської, то це була лише спроба (і, слід зазначити, не дуже вдала) викликати в Гелени ревнощі і помститися їй за те, що вона — от негідниця! — ну, навідріз відмовлялася лягати з тобою в ліжко.

— Що за дурню’ ти верзеш! — розгублено промовив Ґастон, паленіючи від сорому.

— Істинно, істинно верзу, друже. Ні, справді, це ж треба такому трапитися — в свої тридцять два роки закохався, як хлопчисько. Мушу визнати, що я помилявся, вважаючи, що вже знаю тебе, як облупленого. А останні два дні ти взагалі поводишся вкрай дивно — раз у раз бентежишся, то бліднеш, то шарієшся… От і зараз ти зблід… Втім, годі нам теревені правити. Скоро ми будемо на місці, там ти й побачиш свою Гелену. А мені ще треба поговорити з Монтіні. Учора ввечері я його добряче відлупцював, то, може, сьогодні він буде балакучіший.

З цими словами Ернан притримав коня і зачекав, поки з ним не порівнявся Етьєн.

— Про що замислився, приятелю? — доброзичливо запитав він.

Етьєн підняв на нього свої красиві чорні очі, оповиті туманним серпанком смутку.

— Та пусте, пане ґрафе, ні про що.

— Ні, друзяко, не намагайся обдурити мене. Я бачу тебе наскрізь і можу читати твої думки з такою ж легкістю, як відкриту книгу. Ти думаєш про Бланку, думаєш про те, який ти нещасний, ти жалієш себе.

Етьєн промовчав, дивлячись вдалину бездумним поглядом.

— Не годиться мужчині жаліти себе, — знову заговорив Ернан, так і не дочекавшись відповіді. — Це негідно мужчини, будь-якого мужчини. А тим більше мужчини, якого любила така виняткова жінка, як Бланка.

— Вона ніколи не любила мене, — похмуро заперечив Етьєн. — Вона просто використала мене, щоб трохи розважитися. А я, дурень, повірив їй.

— Атож, ти дурень. Дурень, що думаєш так. Ти, до речі, не замислювався над тим, чому я взяв тебе з собою?

— І чому ж?

— Щоб ти не муляв їй очі. Саме їй, а не Філіпові. Зараз Бланка почуває себе винною перед тобою, і я не хочу, щоб ти своїм нещасним виглядом розчулив її, щоб вона почала жаліти тебе, бо коли жінка жаліє чоловіка — діло пропаще. Коли-небудь ти знадобишся Бланці. Рано чи пізно настане момент, коли їй буде потрібна людина, яку вона любить і поважає, беззавітно віддана їй, готова підтримати її у важку хвилину життя. Ти гарний хлопець, Монтіні, і Бланка зможе повністю покластися на тебе — якщо доти вона не перестане любити й поважати тебе.