— На жаль, ні. Він ніби крізь землю провалився.

— А як інші учасники змови?

— Всі, крім одного, страчені.

— Жозеф де Мондраґон ще живий?

— Він був засуджений до довічного ув’язнення. Як мені стало відомо, монсеньйор Франциско де ла Пенья відмовився підписати йому смертний вирок на тій підставі, що не було прямих доказів його причетності до змови — лише припущення інших обвинувачених, що він також брав участь у цій справі… ну, і ще мої власні висновки. Та тепер це вже неістотно. Минулого тижня Жозеф де Мондраґон наклав на себе руки — повісився в своїй камері.

— Про це подбав король?

— Швидше, принцеса Марґарита.

— Зрозуміло… А що кажуть в Памплоні про Рікардову смерть?

— Всі переконані, що його вбив Александр Біскайський. Чому — висловлюють найрізноманітніші припущення, проте жодне з них не кидає тіні на вашого сина.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув ґраф. — Та де ґарантія, що всі посвячені мовчатимуть?

Подумавши про Симона, Ернан на мить завагався, а потім сказав:

— Будьте певні, доне Клавдію. Мовчатимуть усі.

— Ну що ж, будемо сподіватися… Але стривайте! Ви сказали, що всі, крім одного, мертві. Хто ж цей один? Чи ви мали на увазі Александра Біскайського?

— Ні. Я мав на увазі Фернандо де Уельву.

Уперше за час розмови очі Клавдія Іверо зблиснули.

— Принца Кастильського?

— Так, його.

Ґраф судорожно вчепився пальцями в поруччя свого крісла. Дихання його почастішало.

— І він зараз у мене в замку!

— За це він і арештований своїм братом, королем.