— А ти і є негідник! — розпачливо вигукнула юна королева. — Жорстокий, безсердечний негідник!
— Бланко, Бланко! — майже простогнав Філіп, на його обличчя набігла ґримаса болю. — Не розривай мені серце, люба моя, кохана… І вибач мені, рідна…
Він опустився перед нею навколішки і зовсім несподівано для себе заплакав — голосно, нестримно, невтішно. Сльози рясно текли з його очей, зволожуючи сніжно-білу тканину жалобного вбрання Бланки. Так гірко і боляче йому не було ще ніколи, навіть коли вмерла Луїза, бо тільки ставши дорослими, ми починаємо в повній мірі розуміти, яка це велика цінність — любов, і що означає її втрата.
А Бланка щосили стримувала сльози — королеви не плачуть.
І через багато-багато років, гортаючи в пам’яті пожовтіли від часу сторінки минулого, Філіп скаже, що саме тоді, того самого дня закінчилася його юність, і він зробив найголовніший у всьому своєму житті вибір. Того дня він остаточно й безповоротно обрав собі країну — всю Ґаллію, від Бретані й Нормандії до Піренеїв і Альп.