Чекання тривало недовго, і незабаром до опочивальні ввійшла Бланка в супроводі Філіпа, Ґастона д’Альбре та Ернана де Шатоф’єра. Присутні миттю замовкли і шанобливо розступилися перед нею. Завчасно попереджений король припинив диктувати, перевів свій погляд на сестру і кволо всміхнувся їй. Бланка зупинилася в головах його ложа і стала навколішки.

— Брате…

— Радий тебе бачити, сестро, — хрипко промовив Альфонсо, тон його потеплішав. — Якраз твоєї присутності мені дуже бракувало. Сідай, поговоримо.

Бланка сіла на стілець, що його послужливо підсунув до неї королівський камергер, і спрямувала на брата сумний погляд своїх великих карих очей. На її віях заблищали сльози.

— І ви, Філіпе, також підійдіть, — додав Альфонсо. — Мій найкращий друг і моя найкраща подруга — ви обидва зі мною в мою смертну годину… Нехай Нора не ображається, вона була батьковою улюбленицею, але ти, Бланко, завжди була мені ближча, дорожча, рідніша…

— Я знаю це, брате, — тихо сказала Бланка. — Я теж люблю тебе.

Вони помовчали, згадуючи минуле. Філіп дивився на виснаженого хворобою короля, якого лише півтора місяці тому він бачив квітучим, повним життєвих сил та здоров’я, і поступово в ньому закипала лють. Сталося царевбивство — не злочин проти окремого людського життя, а злочин проти всього людства. Убити намісника Божого, означало замахнутися на найсвятіші підвалини існуючого ладу. Як і кожен государ, Філіп ототожнював себе з державою, а державу сприймав як самодостатню цінність.

— Недовго я правив, — врешті заговорив король. — Півроку, якихось шість місяців. Стільки всього хотів зробити… Та не встиг…

— Ти багато зробив для країни, — схлипуючи, прошептала Бланка. — Дуже багато…

Альфонсо ствердно кивнув — одними лише повіками, які опустилися, а за мить піднялися знову.

— Сподіваюся, нащадки не забудуть, що це за мого правління Іспанія остаточно звільнилася від маврів. Зрештою, королі народжуються не для довгого життя, а для слави… — Помітивши, як по Бланчиній щоці котиться крупна сльоза, він замовк і роззирнувся: з появою наступниці престолу присутні порозступалися, утворивши навкруг його ложа широке півколо. Біля короля залишалися тільки Бланка, Філіп і Констанца Орсіні — сьогоднішня королева, завтрашня вдова. Ця остання означала щось лише для Альфонсо, а в очах решти вона вже була тінню минулого. На свою біду, вона не спромоглася народити жодної дитини, щоб після чоловікової смерті називатися королевою-матір’ю.

З усіх в опочивальні вмирущого короля сиділа тільки одна-єдина людина — Бланка.

— Не треба плакати, сестро, — ласкаво сказав Альфонсо. — Тобі не можна плакати. Королеви не плачуть. — Відтак він підвищив голос: — Мої могутні вельможі, гордість та прикраса всієї держави нашої, підійдіть-но ближче.