— Тоді третю пропоную випити за повернення.

— До чого? — поцікавився Бакс.

— До звичаїв батьків, — відповів Ксилантій.

Рита якийсь час дивилася на наше зображення на екрані монітора, а тоді поцікавилася:

— А де ви обручки взяли?

— У Пафосі купили, — відказав я.

— Шкода, що на тобі, Маріцо, немає фати, — зауважила вона.

— Моя доню, ми це врахуємо, — озвався Макар. — Тільки у моїх батьків, у Західній. Там також шанують цей обряд. Адже ми з тобою не вінчані.

Краєм ока я помітив, що Маріца ніяковіла в компанії малознайомих людей. Я пригорнув її й поцілував. І подумки подякував усім, що ніхто не вигукнув безглуздого слова «гірко».

Раптом почувся дзвінок Костиного телефону. Він витяг його з нагрудної кишені і, кинувши погляд на номер, вимкнув зв’язок. Тоді, подивившись на мене і, показавши очима на двері, вийшов. Я пішов слідом. У коридорі він попрямував до сходів на верхню палубу.

Була вже надвечірня пора, дув помірний південний вітер, від чого море вкривали невеликі хвилі з білими гребінцями, вгадувалося ледь чутне гудіння в машинному залі і музика та голоси на нижній палубі.

— Історик, — пояснив Лікар, натискаючи на кнопку звуку, а потім — на номер, який світився на дисплеї. — Побалакаємо тут, бо в коридорі гомінко.

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Ви щойно дзвонили…

— Так. Ви не могли б прийти зі своїм другом до мене завтра у першій половині дня?

— Ні. Ми зараз далеко від Одеси. А що сталося?

— Взагалі то нічого. — На тому боці мить помовчали, а тоді знову почулося: — Вам відомо щось про людей, які втратили пам’ять?

Костя подивився на мене, відповів:

— Писали про щось таке в газеті. Ну, якийсь зв’язок з катакомбами.

— Ось-ось. Таких випадків, виявляється зафіксовано багато, у різних регіонах України. Але до недавнього часу ними мало хто цікавився. Тепер же, через те, що людей таких стало з’являтися дедалі більше, знайшовся журналіст, який систематизував усі випадки. Виявляється, з тих пір, як відійшла стара влада, поява безпам’ятьків збільшилася у кілька разів. Тепер ними заселені всі психлікарні, для них створені спеціальні заклади. Мало кого з них вдається зідентифікувати з пропалими безвісти. Журналіст, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, пише, що ці люди геть позбавлені душ. Власне, вони — скафандри, з яких повиймали їхнє наповнення — людські душі. Ну, це десь так, якби з мобілки витягли акумулятор і сім-карту. І хоч там є ще літієвий елемент живлення, але пам’яті й енергії вже немає.