Я дістав телефон і натиснув на Костин номер. Почувши відповідь, сказав:

— Зайди.

Лікар спинився в коридорі, не наважуючись переступити поріг. На засмаглому лиці було знати розгубленість, як тоді, в Лікарні, коли я завадив увійти в нього сутності доньки Мардука. Я кивнув на чоловіка за столом.

— Оглянь, — мовив.

Він нерішуче переступив поріг.

— Причини двері і не бійся. Тобі нічого не загрожує.

Костя підступився до історика, який, здавалося, заснув за столом. Довгенько тримав руку в нього на пульсі. Та, нарешті, озвався:

— Живий.

Тим часом я прикидав, як довго у тілі вченого сидів син Мардука. Від цього залежить, чи не прихопив «квартирант» з собою у край без вороття і його душу. І тут господар кабінету ворухнувся і розплющив очі. Раптом у них зайнявся подив.

— Що сталося? Хто це книжки поскидав на підлогу?

Мені відлягло від серця. Чоловік був самим собою, і очі мав карі, а не жовті в цяточку.

— Сталося те, що ви не послухали моєї поради не ходити в резервацію, де селяться обездушені істоти. Коли ви там були в останній раз?

— Сьогодні вранці.

— Ну, а перед обідом ви вже не були господарем свого тіла, як і сутності. А оце, — я показав на купу книжок, — зробили ваші руки. Ще б трохи і ваш квартирант оволодів би всіма складовими вашого організму і від вас залишилося б те ж саме, що й від людей, які стали безпам’ятьками.

— А хто тоді чай запарив?

— Ви, — запевнив я.

Він подивився на піалу, сказав:

— Я з неї не п’ю, бо вона велика. — Господар висунув шухляду і дістав маленьку чашку з блюдцем: — Ось кухлик. Я п’ю мало, але міцний. А піалу мені подарували на різдво колеги.

Раптом прочинилися двері і зайшла жінка з папірцем у руці. Подивилася здивовано на купу книжок, тоді привіталася з нами і поклала папірець перед ученим.

— Щойно телефонували у приймальню, прохали переказати, що на вас очікують у пансіонаті, де ви були сьогодні вранці. Там відбудеться семінар. А це, — жінка кивнула на папірець, — їхній телефон для контакту.