— Слушна думка, — озвався я.

— Ось мій друг каже, що ваша думка йому сподобалася, — сказав Костя і передав мені телефон.

Ми привіталися. Науковець мовив:

— Це добре, що ви поряд виявилися. Можете, поясните таке: під час останнього мого перебування на об’єкті, де поселили безпам’ятьків, а це колишній студентський профілакторій на березі річки в гаю, керівник об’єкта сказав, що безпам’ятьків, які балакають халдейською мовою, стає дедалі менше, але загальна чисельність резерватів не змінюється. Що б то могло означати?

— Поміж них, або серед адміністрації табору виявився хтось, хто може відправляти квартирантів, які досі селяться у чужому тілі, у край без вороття. Точніше — у відомство богині підземного царства Ерешкігаль. Ну, це за віруванням вавилонян.

— Он як. Чи не той це Маг, про якого у нас була мова, і з яким ви обіцяли мене познайомити?

— Ні. Це не він, — сказав я впевнено.

— З вашого тону видно, що ви переконані.

— Авжеж.

— Так вас же немає зараз в Одесі і ви нічого не знали про об’єкти, де тримають безпам’ятьків. Звідки ви знаєте?

— Зате мені відомо, де перебуває Маг, з яким ми обіцяли вас познайомити.

— Тоді що ж виходить, що він не один такий?

— Не виключаю. — відказав я. — Хоча може бути й інша ситуація — значно гірша. — Раптом я поцікавився: — А скажіть, всі оті приходьки з минулого справді мають за плечима по кілька тисяч років?

— Ні. Здебільшого це люди, які народилися на початку минулого століття. Ну, якщо судити за окремими словами, котрі у них дивом збереглися у пам’яті. Наші це слова, але якісь архаїчні. Ті ж, що спілкуються халдейською мовою, справді тисячники. Втім, я не взявся б доводити, що це справді так.

— Ви казали про журналіста, який збирає випадки виникнення безпам’ятьків. А прізвища його не запам’ятали?

— Ні.

— А ім’я?

— Та випало з пам’яті.

— Чи не Олегом його звати?

— Олег! Точно. Я згадав, бо й мого небожа звати Олегом. Ви його знаєте?