— Так а що то за мова, якою балакав, чи забалакувався, прибулець?

— Халдейська. Державна мова Нового Вавилона.

— Ви кажете: Нового… Хіба був ще якийсь? — поцікавився редактор.

— Був — спершу він називався Вавилон, чи Аккадське царство, у межиріччі Тигру і Євфрату.

Від мого погляду не уникла зміна на широкому лиці журналіста. Він повагався, а потім запитав:

— А як розшукати тих, які вгадують чужорідні сутності в людині?

— Не знаю. Мені тільки відомо, що вони існують. А як на них вийти, не маю уявлення.

— Так звідкись-то вам про те стало відомо.

— Колись моя творча стежка вивела мене на реальність, яку, щоб її побачити, треба було зазирнути за паркан матеріального світу. Я зазирнув і побачив. І змушений був напружено думати над тим, що там коїться.

У сірих очах господаря спалахнули вогники цікавості.

— Що саме? — поцікавився він.

— Довго розповідати. Скажу тільки, що свідків, котрі те побачили, знищують. Знищили б і мене, рано чи пізно, якби не відомі події, які потрясли не тільки все суспільство, а й саму сутність сучасної людини.

Раптом редактор спитав:

— А ви самі спроможні розпізнати халдея в людині?

Я мало не відказав «так», аж раптом у мені спрацював якийсь запобіжник. Я повагався, але переді мною сиділа щира людина, брехати якій не гоже.

— Хай ваше запитання залишиться без відповіді, — відказав я, підводячись. — Не сердьтеся. Ага, мало не забув. Ваша техніка, — я кивнув на комп’ютер на столі, — приймає диски?

— Авжеж. І дискети, і флешки, — відказав господар.

— Тоді залишу вам те, що до ваших знань про безпам’ятьків додасть дещо таке, що, можливо, виведе вас на людей з властивостями, які вас цікавлять. — Я витяг з нагрудної кишені і поклав перед редактором коробочку з малогабаритним компакт-диском. На ньому були копії всіх балачок халдейською мовою, записаних на диктофон у Лікарні, а також тих, які були у щоденнику Володьки-Валтаса, переданому його батьком Кості. Були там також їхні переклади українською. По цьому додав: — Озивайтеся коли що.

Мабуть, мало хто з туристів, які заходили на судно, і вервечка яких губилася в глибині зали морвокзалу, звертали увагу на двох в одностроях морських офіцерів, що стояли на палубі обіч трапа і гомоніли про щось своє.