— Скільки ти вже нарахував? — поцікавився Костя.

— Двісті п’ятдесят, — відказав я.

Минуло ще чверть години, коли у черзі людей з сумками я раптом побачив літнє подружжя — чоловіка у червоній сорочці, який тягнув валізу на коліщатках, і жінку у зеленій кофтині. Вони були чи не єдині, хто на нас, а точніше на мене, подивилися. Коли ж пара наблизилася, то я опинився уже в знайомих частотах і в мені тієї ж миті виник звір. Хоч кольору їхніх очей не було видно, але я знав напевне — вони жовті у чорну цяточку. Поза всяким сумнівом, на судно зайшла пара темних. А те, що чоловік тягнув велику валізу, а жінка несла об’ємисту сумку, свідчило про те, що вони не туристи, а пасажири, які покидають Україну.

— Червоний і зелена… — сказав я тихо.

Костя, діждавшись, коли пара пройде вглиб палуби, пішов назирці. Скоро він повернувся і сказав, що знає в яку каюту вони зайшли.

— Це темні чи діти Мардука? — поцікавився.

Я сказав, що темні, і продовжив лік тих, хто наближався до трапа; вже стало видно кінець черги. Тим часом Лікар здався мені якимось неуважним… Вервечку туристів замикала молода білявка. Мені вона здалася знайомою. Коли ж жінка ступила на палубу, до неї підійшов Костя. Вони про щось погомоніли і він повів її далі. Раптом я згадав: це була донька колишньої Костиної викладачки, з якою ми колись «чаювали» в його каюті.

Наближалося надвечір’я. Судно пливло курсом від Варни до Стамбула. Ми з Лікарем стояли на верхній палубі на носі, куди не заходили туристи. Він озвався:

— Учора дзвонив Михайло Гнатович. — Помітивши, що я не второпаю, про кого йдеться, пояснив: — Ну, історик — Курис.

— А-а.

— Казав, що відбулося чергове засідання комісії з безпам’ятьків. Там вирішили залучити до їхнього гурту й тебе.

— У мене інші плани, — відказав я.

Мені здалося, що Костя по цих словах зітхнув з полегшенням.

Якийсь час ми стояли мовчки. Та несподівано у мене вихопилося:

— Як звати дівчину, яку ти зустрів під час посадки в Одесі?

— Оксана, — мовив Лікар. — Це донька Людмили Федорівни. Пам’ятаєш — медичка?

— Судячи з того, що вона вже вдруге на судні, — у вас із нею щось серйозне? — зробив я припущення.

— По суті я її не знаю. Поки що утримаюся від серйозного кроку. Мені вже не стільки років, щоб двічі ходити до загсу: ну, спочатку по шлюб, а потім — по розлучення. Ось ти, скільки років знав Маріцу, перш ніж повінчатися?

Я сказав, що десять і що мій випадок особливий; він не може бути прикладом для інших. Подумки прикинув, що дівчина, як казала її мати, у цьому році закінчила ординатуру, отже, їй десь років двадцять сім-двадцять вісім.