— Нашого, — поправив Курис. — Нашого з вами. Знаю.

— Потелефонуйте йому.

Господар пошукав у «контактах» потрібний номер.

— Алло, Іване Павловичу? Це Курис. Я — щодо тієї вашої інформації про заарештованого посадовця в Києві. Ось наш колега хоче вам дещо сказати. — Історик подав мені мобільний телефон.

— Доброго дня, — привітався я. — Скільки всього в’язнів сидять у камері, де перебуває той, хто став безпам’ятьком?

— З ним самим вісім, — відказали на тому боці. — А яке це має значення?

— Має… Прохав би вас зв’язатися з Києвом і застерегти, щоб жодного з тих, хто перебуває в камері, не переводили десь-інде. Жодного. А в камеру вселили довірену людину, яка буде відстежувати, хто з в’язнів заговорить незрозумілою мовою, або ж вживатиме слова, які тепер не вживаються.

— Та там більшість — рецидивісти. У них така лексика, що її мало хто втямить. Ну, по фєні ботають.

— І все ж… Там можуть бути як слова, які вже давно вийшли з ужитку сучасної людини, так і вирази якоїсь із східних мов, наприклад, халдейської. Якщо такого виявлять, то хай ізолюють його найретельніше і дадуть знати в нашу — одеську комісію. Ага, ще: хай тримаються від нього на відстані хоча б двох-трьох метрів, хто б то не був — начальник закладу, конвоїр чи адвокат. І на завершення: нехай повідміняють і відкличуть новопризначених кураторів.

— Це — останнє вже зроблено, — сказав голос на тому боці. — Члени комісії обиратимуть куратора самі. Я казав про це редакторові.

Поки я говорив, Курис запарив чай, а тоді наповнив ним дві невеликі чашечки і поставив банку з цукром. Сам він цукор не вживав, я теж його проігнорував.

— Коли сталося оте з Ліліт Мартинівною, — сказав господар, — вона заговорила жіночим і чоловічим голосами. Чоловічим вимовлялися халдейські слова.

— Я знаю. Я записав їх на диктофон. Здогадуюся й про предмет балачки. Мова йшла про те, чи варто охрестити немовля Ліліт. Мати — сільська відьма — наполягала на тому, а батько — син Мардука категорично заперечував. Цей діалог відбився в пам’яті новонародженої і зберігався аж до тієї миті, коли плоть уже старої жінки позбулася сутностей: і прибульця, й відьми.

— А як сталося, що вона раптом стала «непомнящою»? — поцікавився історик.

Я посміхнувся, а потім сказав:

— Напевне, хтось наладив обох мешканців з тіла лжекураторки — сутностей від земної відьми і прибульця з потойбіччя — у їхні краї без вороття. Ну, в генах плоду було щось таке від матері й від батька, що притягнуло оті дві душі; немовля вродилося з ними. Щось подібне трапляється, коли в людський плід входить душа гієни або щура. Людське суспільство підкоригує таку істоту до своїх правил, але сутність гієни чи пацюка змінити неможливо. Щойно виникнуть сприятливі умови, як наповнення цих мерзенних тварин проявить себе повною мірою.