Технічна битва й історична трансценденція: про що військова проза Ернста Юнґера

Переклад українською військових романів Юнґера «Перелісок 125» та «Вогонь і кров» може конкурувати за значущістю хіба що з вітчизняним виданням його фронтових листів, досі не надрукованих на «есперанто» пострадянської читацької аудиторії, російській.

Уже в них шанувальник «тонкого полювання» Юнґер турбується про свою колекцію жуків, скаржиться на періоди затишшя чи проходження курсів, під час яких він усвідомив, що «на війні, виявляється, теж можна хотіти на війну», хизується перед батьками незворушним спогляданням ніг мерців, які стирчать на підступах до першого окопу на позиціях, радіє влучному пострілу в англійця, який необережно вийшов з укриття за 600 метрів від німецької передової, тощо.

Ці епізоди ляжуть в основу протиставлення, яке стало хрестоматійним ще в 30-х, коли Ернст Юнґер зажив слави «антиремаркіста». Щоправда, Юнґер не знав Ремарка особисто, видав свої військові твори задовго до появи «ремаркізму» в німецькому культурному просторі та не вважав свої рефлексії «відповіддю» Ремарку, як це було у випадку Йозефа Магнуса Венера з його романом «Семеро під Верденом» (1930), покликаному показати, що самопожертва німецьких фронтовиків була не марною. Він не належав до когорти націонал-соціалістичних авторів, як Вальтер Флекс, Хане Цьоберляйн чи Вернер Боймельбург, оскільки «віра у Німеччину» була далеко не головним посилом творів цього солдата, чия лояльність разом із тим ніким не ставилась під сумнів.

Ближче до наших днів, «речники» фронтового покоління Еріх-Марія Ремарк, наскільки ним може вважатися солдат, що воював лише два тижні, та Ернст Юнґер, командир штурмової роти й власник найвищої військової нагороди «Pour le Merite», зустрінуться хіба що на сторінках «Мого сторіччя» (1999) лауреата Нобелівської премії в літературі Гюнтера Грасса. Перший як голос «знищених війною, навіть якщо снаряди оминули їх» (словами показового епіграфа до біблії зневірених війною, «На Західному фронті без змін» Ремарка), другий як символ німецьких юнаків, що марили війною задовго до її початку, вбачаючи у цьому шанс покінчити з рутиною, і, наче саламандри, загартовувалися в її «сталевих грозах» (назва класичних військових щоденників Юнґера). Щоб загострити протиставлення, можна було б додати «…навіть якщо снаряди понівечили їх».

Та сама опозиція справджується на рівні літературних протагоністів цих настанов: Ганса Штурма, альтер еґо Юнґера, чиїм іменем названо перший військовий роман молодого ветерана, «Лейтенант Штурм» (1923), та головного героя «На Західному фронті без змін» (1929) Пауля Боймера. В дослідницькій літературі стало загальним місцем порівнювати «плач Боймера», що довго вибачається перед убитим ним «товаришем» (цей фрагмент також є однією із кульмінаційних сцен однойменного фільму 1930 р.) із лаконічним «Я поклав ще одного» Штурма.