Втім, бравада майже невідчутна в текстах Юнґера. Ретельно реєструючи кожного поціленого ворога, як автор, так і його протагоністи в творах, за винятком куражу наступу чи люті від завданих втрат супротивником, ставляться до обірваних життів з повагою, але без сентиментів. Важко уявити, скільки сторінок та роздумів зайняв би аналогічний епізод із «Вогню і крові» Юнґера, якби його описував Ремарк: «Під час цього відступу я побачив біля бліндажу на схилі лощини одного з загиблих — це був мій англієць. Я схилився над ним: юне, сміливе обличчя. Куля увійшла йому просто у скроню, тож він, напевно, помер одразу. Його очі ще не встигли скам’яніти».

Іншими словами, справа не в банальному контрасті між мілітаристичною та пацифістською воєнною літературою. Відомий виразник кшатрійського світогляду Юліус Евола, італійський «радикальний традиціоналіст», доброволець Першої світової, що, маючи зухвалу звичку гуляти під артобстрілами союзників наприкінці Другої світової, в підсумку втратив здатність пересування після одного з них, якось писав про те, що втраченому поколінню більше личить епітет «розчавлене». Та між «незломленими», під якими він мав на увазі перш за все фрайкори та особистий приклад Ернста Юнґера, й «пропащими» в цілому також пролягає ціла палітра відтінків.

У порівнянні з класикою французької антивоєнної літератури, романом Анрі Барбюса «Вогонь» (1916), герої Ремарка нерідко сповнені відчуття обов’язку та винесли з війни не тільки негативний досвід, наприклад, справжнє фронтове братерство. Навіть один із ключових законодавців жанру втраченого покоління, Ернест Хемінгуей, що популяризував цю формулу своєї менторки Гертруди Стайн в епіграфі до роману «І сонце сходить» (1926), у пізніших мемуарах «Свято, яке завжди з тобою» (1964) назве її «брудним дешевим тавром».

У свою чергу, легендарні військові щоденники Юнґера «У сталевих грозах» (1920), хоча й високо цінувалися в Третьому Райху, водночас зовсім не вважались еталоном «патріотичної» літератури. Знову-таки, там практично відсутній героїчний пафос, а реалістичний виклад межує з науковими дескрипціями, що, безумовно, напряму пов’язано з успадкованим від батька захопленням природознавством Юнґера. Таким чином, політ уяви та емоцій значною мірою лишається завданням самого читача, хоча саме безпристрасна манера письма Юнґера у поєднанні з «надлюдськими» якостями автора цілком стирає межу між «літературою» й «реальністю», пояснюючи той сильний вплив, який справила його проза на міжвоєнне покоління німців.

Хоча перші військові щоденники Юнґера, тобто фактично жанр військової мемуаристики, старанно редагувались ним, молодий ветеран дотримувався мало не документальної стилістики і з особисто-політичних міркувань: цей визнаний «аристократ духу» походив із відносно скромної родини середнього класу і залюбки підкреслював потенціал добровольчого руху та осіб, яких пізніше називатиме представниками «активного складу». Наприклад, у його кореспонденції з сім’єю знаходимо такий рядок: «У страшній битві при Перті добровольці продемонстрували, що вони здатні на більше, ніж усі інші підрозділи, які вихвалялися раніше». Не випадково повна назва літературного дебюту Юнґера звучить так: «У сталевих грозах. З щоденника командира штурмової групи Ернста Юнґера, добровольця, потім лейтенанта і командира роти 73-го ганноверського фузілерського полку принца Альбрехта Прусського, нині лейтенанта і командира 16-го ганноверського полку райхсверу».