Саме таку відповідь отримав писар Петро Устименко, постать у своїх скромних масштабах вельми достойна, коли передав отаману Качурику цілком офіційний наказ збирати по сусідніх селах загін і рушати на збори. Качурик був досвідченим і здоровенним, кожен палець його міг порівнятися розмірами з першорядною морквиною. Він стояв посеред свого хутора, широко й скептично розставивши ноги, і вочевидь не хотів їхати кудись воювати. Тим паче не хотіли воювати його морквини. Позаду з цікавістю позирала купка широкоплечих хлопів. Вони так само не збиралися воювати. Качурик проігнорував уже кілька попередніх наказів, і робити винятків для писаря не збирався.

— Зрозумів, пане писарю? І не затримуйся тут у мене, не вводь у спокусу хлопців. Час добрий! — і показав морквиною на дорогу, що губилася в сутінках серед високих кучерявих дерев.

Взагалі, писар Петро Устименко мав зовсім інші розрахунки. Він збирався спокійно передати потрібний наказ, так само спокійно повечеряти та ще спокійніше переночувати в Качурика. А тепер перед писарем вимальовувався не дуже веселий зворотний шлях крізь осінню темінь і лісову непевність. Устименко трохи піднадувся, як знамено на вітрі.

— Ой, не оцінять таку відповідь!

— Пішов! Бо собак спущу.

Але той уже різко розвернувся, скочив на коня й, не змусивши просити себе вчетверте, рушив геть. На хуторі спалахували перші вогники, від них аж ніяк не хотілось віддалятися, та не такою людиною був писар Петро Устименко, щоб просити про щось учетверте!

Вогники здавалися морквочками, малесенькими, з нігтик, а потім і геть зникли, розчинилися разом зі смачним запахом диму з печей, що його, як інколи здасться, можна їсти просто з повітря, а дехто, між нами кажучи, так і робить. Гадаю, писар Устименко їхав у чорній одежі, й кінь його віз так само чорний, хоча напевно сказати важко, бо сонце було все нижче від лінії горизонту — годі щось розібрати до ладу.

Навколо гойдався ліс чи лісок. Там росли такі дерева, які бувають тільки в цьому краї над Дніпром — товстющі (де вже там Качуриковим пальцям до них!), височенні, з густими й вередливо розкиданими в усі боки кронами. Сонячного літнього дня — суцільна радість бути коло них. А от осіннього вечора сам лише шепіт їхнього листя на вітрі змусить здригнутися будь-яку душу, наділену фантазією. Душа писаря була саме такою. Потім грізне шепотіння вже не привертало уваги, бо за деревами тепер ввижалися значно страшніші речі: тіні й постаті. Потім шлях здавався якимось не тим, як раніше — а це ж і заблукати можна. Потім пищали кляті птахи. Та вершник тільки зліше підганяв свого коня, то лаючись про себе, то промовляючи молитви та інші підбадьорливі казання. Нарешті позаду зачувся дикий хрускіт гілок і стовбурів, клята пташка знову запищала, так часто й густо, ніби забивала цвях голосом. Гілки щораз частіше били по морді. Нарешті писаря хтось скинув з коня, кінь утік, але писар не здавався й біг далі, хай навіть навмання. Лісова земля опускала та підкидала його, мов малу дитину, на небі не було навіть місяця, вчувалося плямкання недалекої води. Надії вибратись і порятуватися від невідомих переслідувачів позаду вже не лишилось, але вона вже й не була потрібна — Петро просто собі монотонно дерся вперед, як заведений. Аж раптом побачив попереду вогні, не такі морквяні, як на хуторі, краще сказати — олійні, побіг на них і впав від удару…