На світанку наступного дня писар виявив себе побитим і зв’язаним у полоні котрогось із польських загонів, що невідомо як опинився в цьому начебто відносно спокійному кутку Полтавської землі. Поляки стояли в невеликому селі, неподалік того самого лісу. Петра сильно не допитували, хоч і знайшли при ньому наказ, якого не схотів брати Качурик, хай би його тепер чорти забрали разом із собаками, хлопами й морквинами.

— Я знаю право! — для чогось сказав Устименко. А польський командир лише погладив нагострену палю, одну з тих, що стирчали з очевидною метою посеред села, та спитав:

— Добра чи ні?

2

Іґнацій Ґлова не був аж таким головатим, як можна було б виснувати з його прізвища. Принаймні у вузький отвір критого воза після переправи через Дніпро чудово проліз і він, і його голова. Іґнацій вертався з Києва до свого лікарського ремесла в одному з містечок Задніпров’я, де нещодавно встигли розташуватися він і його родина, в краю буйному й неспокійному завжди, а тепер і поготів. Напучування від київського воєводи отримав не лише він, а й ще кілька осіб, обізнаних у цілительстві. Пан воєвода дав деякі завдання (серед них і збирання окремих трав), був милостивий, доброзичливий, щедрий, а в обіцянках анонсував зростання цієї щедрості, як то зростає нестримна трава в цих українних землях. Утім, стояла пізня осінь, і довкола давно вже не росло геть нічого. Саме про це подумав Іґнацій Ґлова, коли дивився услід поворотам дороги, що зникали, прокручені колесами возу й ногами коней, і настрій його став відверто меланхолійним, ля-мінорним.

Першими йому наснились алхімічні вогні, бачені в Києві на Подолі. Та глузливі постаті з такими книжками, що їх йому, Іґнацієві, не доводилося навіть бачити. Він хотів проштовхатися крізь юрму, утворену всього лиш кількома людьми, які затуляли вогонь, щоб роздивитися таку книгу, але його не пускали.

— Ти заблукав, хлопче, — говорили вони йому, дорослому й поважному чоловікові. А він усе одно не відступався. Поки врешті головний серед них не зауважив його і не промовив насмішкувато:

— Чого ж ви так, панове, пропустіть лікаря, він теж хоче сокровенного, пропустіть, і, прошу, дайте йому почитати!

Іґнацій Ґлова радісно полинув у бік книги, двоє послужливо розгорнули її, тільки от прочитати там ніякого біса було неможливо. Літери були справжні, але в слова якось не складалися, й Іґнацій просто щось мурмотів собі під ніс.

— Що пан лікар сказав? — підкреслено поштиво перепитав головний.

— Блуе куґуґуа реєреи, — тільки й спромігся виголосити Ґлова.

— А-ха-ха-ха-ха, — вибухнула зала дивакуватої подільської будівлі.