— А не понеділок?

Мовив замислено і тому достатньо повільно, щоб Ганька почула. Побачив, як вона завмирає, починаючи думати: видовище було таке рідкісне, що Богдан затримався подивитись. Ганьчині вуста скривилися, брови поповзли догори, пальці плавним рухом досягли підборіддя і затрималися там, затуливши напівроззявлений рот; нарешті вона неспішно видихнула:

— Понеділок. Точно.

Аж раптом заворушилася майже в людському темпі, тільки дуже безглуздо і безтолково. Метнулася туди-сюди, впилялася в одвірок, вилаялась, побігла на кухню, звідти знову до себе, плутаючись у власних кінцівках і непоєднуваних імпульсах. Ганька завжди така була, коли запізнювалася, тільки раніше це не проявлялося так наочно. Дурепа, поспішати — це не означає прискоритися… та пояснювати їй не було сенсу, і Богдан мовчав.

Понеділок, визначилися. Питання лише в тому, який саме понеділок. Скільки мене не було вдома — тиждень, два? Чому сестра ніяк не прокоментувала моєї відсутності — просто прогальмувала?..

— Яке в нас число? — запитав він у простір, чітко артикулюючи, нехай і без надії, що його почують.

У Ганьчиній кімнаті щось повалилося з гуркотом, тривалим, як далекий грім. Сестра експресивно прокоментувала. А вже потім відповіла на запитання — ясно, що з запізненням, але відповіла, і Богдана вразив спершу сам факт, а потім уже суть відповіді.

— Перше!.. Я ж з першого референтом у Володимировича!!!

Вона так нервувалася, що майже перестала розтягувати слова, і голос здійнявся майже до вереску.

Ганька сновигала туди-сюди, напіводягнена, напівзачесана, хаотична і все одно страшенно сповільнена; Богдан так і стояв посеред передпокою, ніби підвиснувши в часі — працювала у звичному темпі лише пам’ять, лише думка.

Перше. О пів на шосту ранку, тобто зо дві години тому, я вийшов із квартири, обережно клацнувши замком, щоб нікого не розбудити. За двадцять шоста — я був тоді дико гальмонутий, знав про це і рахував кожен крок хвилинної стрілки — зустрівся з Арною і кадаврами на вокзалі. І понеслося.

Нікуди я, виходить, не їхав.

Отже, і поспішати мені особливо нема куди.

Ганька металася, метушилася, вона, отже, знайшла нарешті роботу, привітати чи що. Менше підвисатиме в жежешці і тинятиметься хатою, це плюс; та й мати менше її пилятиме, плавно розширюючи кут у мій бік… життя, безумовно, налагоджувалося. Життя зовсім не змінилося, в мене сьогодні загальна біологія першою парою. Півкурсу просплять, логічно вирішивши, що фізикам нафіг здалася загальна біологія, а ще близько третини не прийдуть просто, без ідейного підґрунтя. Але ж я прийду. Зараз придумаю собі сякий-такий сніданок, заправлюся і почимчикую на пари, і звісно, встигну, поспішати мені точно немає куди.