Щоб потрапити до універу, готель залишаємо по ліву руку; тільки слід підійти ближче, на прилеглу вулицю — в цьому місті не було нічого паралельно-перпендикулярного, і будь-яка сусідня завиграшки могла завести по кривій мало не в протилежний бік. Богдан рушив уперед, не спускаючи з очей з металево-скляної висотки, що всі її східні вікна блищали, відбиваючи все-таки невидиме за щільними хмарами сонце. На верхівці готелю, до речі, теж був годинник, електронний, найточніший у місті, налаштований за еталонним світовим часом, — але зараз він, незважаючи на погоду, відсвічував так, що розібрати цифри було неможливо.

— Чи не скажете, котра година?

Запитала дівчина. Чорненька невисока дівчина в легкій курточці з піднятим коміром, крізь який була навіщось заселена біло-зелена стрічка. Чому б дівчиськові не роззирнутись і не пошукати годинник навколо, не зрозуміло; мабуть, це Богдана й здивувало — а може, все-таки стрічка, чи то політичного, чи то корпоративного штабу, чи щось інше?..

Так. Вона рухалася цілком нормально, в його часі. І говорила швидко, тонким напівдитячим голоском.

Богдан задер голову, шукаючи циферблат, але собор уже був позаду і годинник злипся у перспективі на нечитабельний еліпс. Зате електронний прямокутник на верхівці готелю, затулений від сонця власною щільною хмарою, висвітив зелені цифри, і Богдан озвучив:

— Сьома година п’ятдесят дев’ять…

Цифри блимнули.

Богдан опустив голову і побачив дівчачу усмішку. Недоречну, несвоєчасну.

А потім його штовхнуло в груди, неболючо і нестрашно, але швидко, дуже швидко, аж він нічого не встиг второпати і вдіяти, а лише здивувався з неозорої глибочини свого часу: ти ба.

Вдарився потилицею об каміння бруківки.

У раптовому небі, танцюючи, кружеляли по колу вузькі стіни, башточки і куполи, в них, як у рамі, клубочилися сизі хмари, схожі на дим, і повільно підсвічуючи та забарвлюючи весь простір, розпливалися смугами яскраво-оранжеві прожилки вогню.

Це було навіть красиво.

— Іноді збувається. А чи страшно… знаєте, мене дуже часто про це запитують, втомився щоразу вигадувати нову відповідь. (із останнього інтерв'ю Андрія Марковича)

— Іноді збувається. А чи страшно… знаєте, мене дуже часто про це запитують, втомився щоразу вигадувати нову відповідь.

Встигаю подзвонити Іґарові, і це моє досягнення, яким варто пишатись зокрема. Вони діють швидко і досить злагоджено, як і будь-які спецслужби, — але, як це зазвичай буває, неодмінно вклинюється якесь маленьке непорозуміння, недоузгодженість між різними підрозділами, накладка, через яку, можливо, полетить чиясь голова. Між дзвінком Аластера Морлі та появою супровідника зяє щілина, і я набираю номер мого хлопчика. Просто щоб почути голос. Переконатися, що він живий і поки що на волі — бо ж знаєте, як воно…