Я втік би. Я б зумів відірватися — якби мав, як завжди, скільки себе пам’ятаю, все своє свідоме, всуціль літературне життя, — свій час.

Але час один на всіх. І вони, здорові треновані хлопці, яких напередодні ніхто не лупцював до напівсмерті, завиграшки його наздогнали, повалили на землю, копаючи і матюкаючи, скрутили руки вже за спиною, всадили в рота кляп, проштовхуючи всередину до блювотного позиву і рвучи губи, і затягнули мішок на голові, перетиснувши шию так, що він майже не міг дихати.

У цьому місті немає річки, хтозна чого подумав Андрій. Колись була, але її давно-предавно сховали під землю.

Його знову заштовхнули до машини і знову кудись везли, і не було ні найменшої можливості простежити напрямок чи бодай відстань — не знаючи швидкості і геть не відчуваючи часу. Втрата цієї іманентної, такої необхідної для життя властивості була найприкрішим, хоч аж ніяк не найстрашнішим з усього, що його спіткало.

Йому нічого не сказали, навіть не скомандували збиратися чи принаймні підвестися. Просто зірвали з нар, фахово знезвучивши і знерухомивши, миттєво і злагоджено, не розбудивши, здається, співкамерника Володю. І спершу Андрій навіть не опирався — з одного боку, щоб приспати пильність, чим і намагався потім відчайдушно скористатися, а з іншого — йому раптом стало цікаво. Куди, навіщо, чому отак ось? Цей нічний візит випадав із системи, зі стилістики, з їхньої ж тактики, що він її встиг для себе відтворити і обмислити, щоб розробити зустрічну власну. А вони збиралися цілеспрямовано і дозовано впроваджувати в життя версію про моє божевілля, безпрограшну, красиву… і я досі не придумав, як можу реально їй протидіяти. Що змінилося? Що і якої миті пішло не так?

А злякався він згодом — коли, виводячи з будівлі, йому накинули на голову якийсь мішок, спершу здалося — поліетиленовий, що не пропускає повітря. Хоча ні, не можна сказати, що злякався. Просто раптом зрозумів з усією дзвінкою очевидністю: мене везуть убивати. І таки вб’ють.

Він і досі майже не сумнівався в цьому. Мало чого їм простіше і вигідніше вивезти живу людину, а не труп.

Накрила несамовита втома, і, скрутившись на тремтливому, теплому від мотора металі, Андрій заснув.

* * *

— Смішний, — мовила Інна. — Весь у саднах, наче хлопчисько побився.

— Ну, припустімо, в цій бійці я мав мало шансів, — озвався Андрій трохи ображено.

Будь-яка на її місці мінилась би на лиці, сплеснула б руками і кинулась омивати рани, голосячи і плачучи. Але ти одружився з цією ось, якій, бачте, смішно.

— Як ти знайшла Сергія?

— Ти здивуєшся. Просто зателефонувала до нього в приймальню, за номером гарячої лінії. І уявляєш, він сам узяв слухавку! А я думала, народні депутати страшенно далекі від народу.