— Ми вже домовилися, що я лузер. Вважаєте, що я ще й нещасний?

— Психіка творчої людини — тонка матерія. Іноді може вистачити соломинки, піщинки… скажімо, тріщини в сімейних стосунках.

Інна; Андрій напружився, силкуючись не показати, що серед усього цього абсурду і сюру його таки змогли зачепити, туше!.. чорт, можна бездоганно панувати над собою, але зіниці все одно звужуються від болю. А що як Інку допитують зараз у сусідньому кабінеті? А що як — квадратний злий слідчий?!

Дозволив собі підвищити голос, маскуючи страх під роздратування, що нарешті виринуло назовні:

— А чи ви не хочете, для різноманітності, справді спробувати розслідувати справу? Допитати мене як свідка, скажімо?..

— Ви ж похвалялися мовчати, аж поки з’явиться адвокат.

Начхати; він пропустив повз вуха вбивчу іронію разом із ганебним провалом власної тактики. Відмовчуватися немає сенсу, вони самі скажуть усе, що їм потрібно, і змусять підтвердити. Але вони реально здатні зробити ще щось, а ти в цій ситуації не можеш нічого, крім хіба що скеровувати їх на гіпотетично правильний шлях. Піти на співпрацю, ось як це зветься. Авжеж, а що мені ще лишається?..

Усе через те, що цей дядько читає книжки.

Важливо навіть не те, що мої, бо його думку я, хай і не зовсім байдуже, та все ж можу пропустити повз власну свідомість, уже звик: про те, що Маркович виписався, почали кричати на різні голоси ще років із десять тому, і дарма. Важливо, що він читає книжки взагалі. Андрій давно поділяв людство на тих, хто читає, і всіх решту. І з першими ніколи не втрачав надії домовитися.

— Я бачив дівчину, — мовив він. — За секунду до вибуху. Білявку, тендітну, невеличку на зріст… Вона запитала, котра година.

* * *

Заснути він, ясна річ, не міг.

На сусідніх нарах розкішно, переливчасто, хропів Володя, ззовні долинало бурмотіння телевізора, скрашуючи ніч черговому менту, який під серіальні перипетії лінькувато вбивав свого довічного ворога — час. А Інна зараз не спить. Андрієві так і не вдалося — втім, він боявся запитувати прямо, так, промацував натяками, що падали в порожнечу, — з’ясувати, де вона, що з нею. Але вона не спить, він знав напевно. І це було єдине, що він узагалі тепер знав.

Слідчий взяв у нього свідчення грамотно і байдужо, наче зняв шкірку з яблука, і неможливо було збагнути, чи почув він щось нове і потенційно корисне. Чи знають вони, що то була за дівчина? Якщо ні, то чи шукатимуть її? Чи воно їм треба?..

Якщо є я. Ідеальний підозрюваний. Головний доказ — тридцять сім років.

А якби я ще розповів йому про те, як випав із часу? От це була б корисна інформація, вона б якнайкраще доповнила їхню версію і до того ж дозволила би збути мене з рук — в інший заклад.