— Я б на твоєму місці шукав через театр.

— Вважаєш, вони б дали номер хтозна-кому? А коли це якась божевільна дівчинка-шанувальниця?

— А ти, Інко, і є божевільне дівчисько. Як діти?

— Усе добре. Чекають на тебе. Ну годі, сідай і підставляйся, оброблю зеленкою.

— З глузду з’їхала? Я ж маю до Барселони летіти. Май совість, перекисом масти…

Маленькі й ніжні Інчині пальці, невагомі дотики… що ж так боляче, чорт? Але ж і боляче!..

Андрій здригнувся і сіпнувся, незграбним судомним рухом, як це часто буває, коли випадаєш назад у яву, в миршаву реальність. Кліпнув, кумекаючи, гамуючи розчарування, точнісінько, як це часто траплялося в дитинстві: ось вона, нова банка згущеного молока, з синьо-білими трикутниками по колу, і встромляється з розмаху консервний ніж, і з’являється перша крапелька… наснилося. Звична річ, але як же прикро і шкода.

Поступово з’являлася різкість, збиралися в сяку-таку подобу системи розсипані думки. Приспали мене вочевидь штучно, певне, якийсь газ, тому й такий яскравий реалістичний сон, тому я і не прокинувся, коли ми приїхали — хтозна-куди.

Пробудження не найприємніше, але сам його факт доводить принаймні, що я навіщось досі живий.

Він лежав уже на чомусь нерухомому і твердому — нари, ліжко? — а навколо знову була напівтемрява непристойно подовженого (чи вже наступного?) світанку. Опершись на лікті, Андрій зрозумів, що тут просто не було вікна; точніше, під самою стелею видно було край віконниці й вузьку смужку скла, що виправдовувала, мабуть, відсутність штучного освітлення. Не підвал, а напівпідвал, невелика втіха. Де? Навіщо?..

Він сів і роззирнувся, шукаючи ознак казенщини: в’язничної камери чи, можливо, лікарняної палати, — нічого такого, приміщення нагадувало радше закинуту катівню чи, точніше, підсобне приміщення якоїсь давно і назавжди зачиненої крамниці.

Канапа з обдертим дерматином, порожня тумбочка без дверцят, купа сплющених картонних коробок, у кутку тріснуте відро, запліснявіла ганчірка і віник, при вході чиясь бура роба на цвяху.

Зате двері — хороші та нові, залізні, без ознак замка зсередини.

А зараз поміркуймо логічно. Навіщо їм було везти мене сюди? Вибивати зізнання, примушувати щось підписати — перед смертю під час спроби втечі? Якийсь треш, мало що дешевий, та ще й геть позбавлений сенсу. Треш — це завжди гра; чи здатні вони на гру такого штибу, на таке переконливе інсценування?.. навряд. У їхній системі все занадто по-серйозному.

Та ж скидається на те, що мене викрали, приголомшено подумав Андрій. Отак собі нахабно викрали просто з-під носа у звитяжних органів. Але хто? Кому ще я аж так потрібен — людина, підозрювана в організації масштабного теракту? Справжнім терористам? Родичам загиблих?.. Чи, може, в мене виявилися читачі в певних структурах, які мають і відповідні можливості, і достатньо авантюризму?