— Розпусник! — трохи відсторонилася Лариса і вже вдруге, але тепер ласкаво-ласкаво, ляснула його по лобові.

А потім перекотилася на бік і притиснулась до Романа усім тілом.

— Хто це тобі ночами надзвонює? — миролюбно запитав той, пестячи темно-каштанове волосся дружини. — Герой-коханець?

— Мого героя звуть Роман, а коханця — Вовк, — відповіла Лариса йому в тон. І трохи посерйознішала: — А загалом, біс його знає. Вже дня зо три телефонують і мовчать у трубку. Мабуть, жартують так… — І напружилась.

Зараз. От просто зараз. Врешті решт, Громка має право це знати. Врешті решт, він, Громка, має до цього певне відношення.

Лариса нервово посміхнулася лише куточками губ, набрала повні груди повітря і… і зненацька сказала зовсім інше. Вірніше, запитала.

— Ти ж Грєбньова знаєш?

— Дженджика отого вашого? Так і радий був би не знати та не помічати, але це не є можливим. Більш пістрявої та липучої особи годі й шукати.

— Отож. Пістрявий. Липучий. Зараз, здається, він до Маши прилип — не відірвеш. За ідейними, каже, міркуваннями.

«Машею» в їхньому середовищі незлобиво кликали Михайла Неймана — власника місцевої телекомпанії «Рандеву». На якій Лариса Яременко мала честь працювати головним редактором.

— Отож… — знову зітхнула Лариса Леонідівна. — Матеріал один вони до ефіру пхають. Маша, той чи не розуміє, чи хоче чистеньким залишитись, але…

— Що за матеріал? — теж повернувся на бік колишній журналіст Роман Вовк і підпер голову рукою. — Замовняк?

— Дуже на те схоже. Хоча я сама толком поки що не розібралася, але запашок, здається, відчуваю. Та й тиснуть до того ж, живчики бісові!.. А тут ще… — дійшла, нарешті, Лариса до того, головного.

Але чоловік перебив її.

— Я їм потисну! — вигукнув. — Я їм так потисну, що тискавки-то враз відіб’є! — І пригорнув дружину до себе. — Лялько, ну що ти за диво в мене таке?! Давно треба було сказати. Я ж головний твій захисник по життю. В мене ж зараз, щоб знала, дуже великі можливості з’явились. Я, звісно, з процесу трохи випав, але ж досвід, матінко, але ж контакти, прошу пані, вони…

«І вже кінець робочого дня…» — заспівав С.К.А.Й. Це вже була мобілка Романа. Він крутнувся майже на місці і якимсь по-хижацькі граціозним рухом ухопив її, підносячи до вуха, наче до пащі:

— Так… Так, Вовк… Так?!? Та звісно, звісно є… Та є в мене закордонний паспорт. До Туреччини?.. Через Спілку письменників?.. Добре!.. Дуже добре… Без проблем.

Коли він знову повернувся до дружини, очі його були трохи ошалілими.

— Є!.. — видихнув. — Є, Лялько!!! — загорлав, кидаючись на жінку та й вкриваючи поцілунками її обличчя. І не лише обличчя. — Ах, книжка!.. Яка ж книжка буде, Лялько! Добра, розумна та вічна. Спочатку документальна, а потім я з неї і художню зроблю. І менше, ніж на Нобелівську премію, не погоджуся.