— Трапилось. Тоді трапилось, коли я з тобою знову зійшлася. Ну чому в мене нічого, як в людей нормальних не виходить? Одружилася? Одружилася. Розбіглася? Розбіглася. Якого дідька потрібно було знову сходитись!? Любов, блін! Кохання-світання!..

— Лялько!..

— Та їдь вже!

— Я на маршрутку не встигаю, — буркнув Роман. — Що на Київ їде. То я те, машину візьму. На вокзалі на стоянці залишу. Перед роботою забереш.

— Що-о-о?!? — аж задихнулася від обурення Лариса Леонідівна. — Це я маю досвітку біс його знає куди гребти, а ти…

— Ларисо! — загрозливо підвищив голос Роман Юхимович.

— Та пішов ти!.. Вірніше, поїхав! Давай, давай! І щоб не лише до редакції телефонувати не надумав, а й мій номер забув. Белькотіння твого чути не хочу!

— Ну то й ти мені не дзвони! Хоч пару тижнів від тебе відпочину.

Вхідні двері грюкнули так, що, здавалося, мала б прокинутися добряча половина мешканців будинку. Але навколо рвучко стиснулась тиша. Так рвучко, що аж горло перехопило.

Дурень-дурень-дурень!.. Дурепа…

Лариса схлипнула, опускаючись на краєчок ліжка та й прислухаючись до себе. Всередині було сумно й тоскно. Аж порожньо. Хоча цього аж ніяк не могло бути.

Знову сумною примарою пройшлася по порожній — аж якійсь лункій! — квартирі. Забрела до кухні й втупилась в тоскне ранкове небо алюмінієвого кольору. Будинки Гременця, переважно з білої цегли, солідарно гармонували з ним. Знизала плечима й скоса зиркнула на мобільник, що так і лежав на столі, вкритим картатою скатертиною.

«Все не так!..» — раптом тонесенько завередував апарат і Лариса аж здригнулася. Схопила трубку й мовчки притулила до вуха. В трубці теж мовчали.

— Дуже дотепно… — шморгнула носом і пошкандибала до ванної: спати все одне вже не доведеться, тож хоча б пір’ячко добряче почистити. Разом з думками та емоціями.

А потім, чиста-чистесенька, аж хрумка, обпалювала губи подвійною запашною кавою, бездумно дивлячись ранкові теленовини від «Рандеву» та автоматично відзначаючи огріхи ведучої. Лаятись не кортіло. Взагалі нічого не кортіло.

«О! — подумала. — А, може це мене просто завидки беруть, що Емка на екрані красується, а не я? На рівні, так би мовити, підсвідомості. І я оте своє роздратування на інших зриваю? Хоча з іншого боку… З іншого боку це Емці мені заздрити потрібно. Їй до редакторського крісла ніколи не дорости. Не дивлячись на усі її форми».

Лариса Леонідівна легенько провела долонями по власних грудях, вперто стиснула губи і, опинившись біля люстра, ранковий макіяж накладала вже впевнено, холодно й вирахувано до останнього штриху. Наче над кресленнями фантастичного андроїда працювала.