— Та почекай ти, почекай, Громко, — відбивалася Лариса, намагаючись заразом відмахнутися від свого раптово виниклого роздратування, наче від настирливої осінньої мухи. — Що трапилось?

— Дали дозвіл! — відгукнувся Роман вже звідкілясь з ванної. В понівечену нічну тишу задзюркотіла вода. — З «Украферу» телефонували. Далі таки дозвіл, дряпіжки кляті, — пхиркав чоловік. — Хоча й із запізненням, але… Коротше, до завтрашнього ранку маю бути в Стамбулі. Суховантаж «Форум». Наказано взяти на борт. Книжка-а-а… хлюп-хлюп… ах, яка книжка буде, Лялько!

— А як же я? — тихо запитала вона, так само тихо виникаючи на порозі ванної кімнати.

Їхні погляди зустрілись в трохи запітнілій, туманній глибині дзеркала.

— А що «ти»? — не повертаючись, щиро здивувався Роман. — В перший раз, чи що?

І повернувся таки до неї:

— Ларисо, ти ж знаєш, як я цієї нагоди чекав. Замовника за горло взяв. Усе вітчизняне судноплавство на вуха поставив. Мені. Потрібний. Цей. Матеріал.

Ухопився за рушник і бочком-бочком протиснувся в коридор повз дружини. На неї тривожно пахнуло терпкими чоловічими парфумами.

— Лялько, де мій светр чорний, не пам’ятаєш? — почулося вже з кімнати.

Відповіді не дочекався і від того в голосі Романа виникли якісь метушливі нотки.

— Лялько, ну чого ти там набурмосилася? Це ж — усього нічого. Днів десять. Ну, максимум — два тижні. Та хай навіть три. До Кенії я з ними дійду, матеріал намацаю і звідти — літаком назад.

Лариса як принишкла біля дверей ванної, так і не ворушилася. «Цікаво, — майнула думка, — а якщо сказати йому, поїде?» І майже миттєво подумки відповіла сама собі: «Поїде. Обов’язково поїде».

— А залишитись не бажаєш? — уголос спитала в чоловіка її впертюхатість. А розгуба додала: — Тут комусь захищати мене кортіло. Тискавки відбивати.

— Ларисо, ну чого ти? — якось жалісно в свою чергу запитав чоловік, з’являючись в коридорі. Очі в нього залишалися здивованими і, чесно кажучи, Лариса розуміла причини цього здивування. Але щось в ній палюче затялося й боляче скам’яніло.

— Та нічого… Зовсім нічого… Їдь.

Чоловік обережно підняв долонями її обличчя. Зазирнув у вічі.

— Ти що, своїми негараздами редакційними переймаєшся? Ну, ти мене дивуєш, Лялько! Плюнь і розітри! Нас із тобою не такими проблеми ламали — не зламали. Чи забула? А цей дріб’язок я в телефонному режимі розрулю.

— Не смій! Теж мені рулівник знайшовся! Без тебе розберуся, захисничок. Давай, дуй, дуй у свою Кенію. Попутного тобі, сам знаєш чого.

— Лялько, ти мені рішуче не подобаєшся. Ти певна, що в тебе нічого більше не трапилось?