Ґілберт К. Честертон Небесна стріла Детективні історії отця Бравна

Ґілберт К. Честертон

Небесна стріла

Детективні історії отця Бравна

Воскресіння отця Бравна

Воскресіння отця Бравна

У житті отця Бравна був такий період, коли він насолоджувався, а точніше, страждав від надмірної популярности. Його ім’я не зникало з газетних шпальт, у щотижневих критичних оглядах про нього постійно згадували, про його подвиги жваво дискутували і перешіптувалися у клубах та світських салонах, особливо в Америці. А найбільш неймовірним було те, що у журналах з’явилися короткі детективи, де він був головним персонажем.

Як не дивно, та в центрі уваги він опинився саме тоді, коли жив в одному з найвіддаленіших місць, в яких йому довелося побувати. Його відправили виконувати обов’язки пароха та місіонера в одну з тих країн Південної Америки, які, з одного боку, все ще належать до європейських імперій, а з иншого — під гігантською тінню президента Монро постійно погрожують тим, що стануть незалежною республікою. Більшість населення цих країн — темношкірі і червоношкірі люди, в чиїх жилах змішалася іспанська та індіанська кров, та останнім часом серед них значно побільшало вихідців з Англії, Німеччини та инших європейських країн.

Неприємності почалися з того, що один з приїжджих, який нещодавно зійшов на берег, і був обурений тим, що на кораблі загубили частину його багажу, попрямував до будинку місіонера, біля якого стояла каплиця. Фасад будинку прикрашала подовгаста веранда, довкола якої вилися темні виноградні лози з квадратними червоними листками. За рядком стовпців з виноградними лозами сиділи, також рядком, чоловіки, такі ж нерухомі, як стовпці, і з майже червоними, як виноградне листя, обличчями. Крисаті капелюхи були такими ж чорними, як їхні немигаючі очі, а груба шкіра своїм кольором нагадувала кору гігантських американських дерев. Багато хто з них курив дуже довгі і тонкі сигари, і якби не сигарний дим, то ніщо б не видавало ознак життя. Приїжджий міг би назвати їх аборигенами, хоч деякі з них неабияк пишалися тим, що в їхніх жилах тече іспанська кров. Однак чужинець не належав до тих осіб, які вбачають велику відмінність між іспанцями та індіянцями, а місцевих мешканців взагалі не вважав людьми.

Це був журналіст із Канзас-Сіті, худий чоловік зі світло-русявим волоссям і, як сказав би Мередіт, з авантюрним носом. І справді, видавалося, що чоловік постійно принюхується, а його ніс рухався, як хобот мурахоїда. Коли він народився, батьки довго роздумували, як його назвати, і врешті-решт назвали хлопчину Сол, тому що це пасувало до прізвища Снейт. У юнака були всі причини, щоб соромитися такого імени, і він поміняв його на Пол. Хоча йому, якби, він бодай трохи на цьому знався, більше пасувало б ім’я гонителя Савла, а не апостола Павла. До офіційної релігії він ставився зі стриманим презирством, яке перейняв радше від Інгерсолла, аніж Вольтера. Зрештою, стриманість не була його визначальною рисою, і незабаром у цьому пересвідчилися місіонер та група чоловіків біля веранди. Щось у їхньому безсоромному відпочинку, розслаблених позах і байдужих поглядах пробудило його праведний гнів, і він почав говорити, навіть не чекаючи відповіді на свої запитання.