Пол Снейт стояв, конвульсійно стискаючи свій саквояж, на самісінькому осонні у крисатому капелюсі й у наглухо застібнутому елегантному костюмі, та раптом почав кричати на чоловіків із сигарами. Він почав їм пояснювати, і робив це дуже голосно, чому вони такі ліниві, брудні, жахливо невиховані та так низько впали, і було б краще, щоб вони негайно ж задумалися над усім цим, бо потім буде надто пізно. На його думку, причина їх жалюгідного становища у згубному впливі церкви та священиків, бо саме через них ці люди так збідніли й опустилися, що можуть дозволити собі в білий день сидіти й байдикувати.

— Та ті священнослужителі перейшли всі межі! — обурювався він. — Вони роблять з вами все, що заманеться. Ходять, задерши носа, у своїх мітрах та тіярах, повдягалися у золото та у парчу, а ви сидите і вуха розвісили! У вашого місцевого божка такий вигляд, ніби він — пуп землі. А ви? Ви краще б на себе подивилися! На кого ви подібні, нещасні простаки? Ось тому ви перетворилися у дикунів, ви навіть читати і писати не вмієте, та ви…

У цей момент з місіонерського будинку поспіхом вибіг місцевий «божок». Він нагадував не пуп землі, а радше — невеликий валок, обгорнутий чорним вживаним одягом. На голові у священика замість тіяри був крисатий капелюх, який дещо нагадував сомбреро іспанських індіянців. Напевно, він дуже поспішав, тому що капелюх зсунувся на самісіньку потилицю. Священик уже хотів було звернутися до місцевих мешканців, які безмовно сиділи на веранді, та помітив незнайомця і швидко заговорив:

— Я можу вам чимось допомогти? Заходьте, будь-ласка.

Містер Пол Снейт зайшов до будинку місіонера, де невдовзі він дізнався чимало цікавої інформації. Його журналістський інстинкт, мабуть, був набагато сильніший, аніж упередження (це часто трапляється з розумними журналістами), на свої цікаві запитання він отримав такі ж цікаві та несподівані відповіді. Наприклад, він з’ясував, що індіянці вміють читати і писати, а навчив їх саме місіонер. А що вони дуже рідко використовують своє вміння, то це тому, що надають перевагу більш природнім способам спілкування. Журналіст також дізнався, що оті дивні люди з сигарами, які сиділи на веранді, вміють старанно та добросовісно працювати на своїх клаптиках землі, особливо ж ті, у кого більше іспанської крови, а не індіянської. Та найбільше містера Снейта вразило, що ці люди мають власну землю. У цій країні було цілком нормально — мати власну землю і працювати на ній. Слід згадати, що священик також висловив свою думку стосовно земельного питання, хоч у ролі політика, нехай лише місцевого, він виступав уперше і востаннє.